Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Від цієї думки пан Адамек рвонувся так, що навіть стовп конов’язі хитнувся, а коні з переляку зафоркали. Подумавши з хвилину, він щосили вперся ногами в землю. Стовп стояв, як влитий. Пан Адамек вагою всього тіла рвонувся вперед, а потім назад. Коні тривожно сахнулися конов’язі, що так раптово хитнулася, але їх тримали поводи. А поляк ізнову рвонув уперед. Стовп гойднувся дужче. Потім — іще.
Придивився до ординців. Сидять, сміються, навіть про щось там сперечаються. Хай! Тільки б не озиралися.
Адамек обережно розгойдував стовп і далі, потім спробував витягти його з землі. Він обвисав на ньому всім тілом, обдираючи руки до крові, а потім набирав повні груди повітря і починав тягти стовп угору. Йому було жарко й боляче, ноги вже тремтіли від перенапруження, але стовп поволі витягувався з землі, рухався…
І от, нахилившись уперед, пан Адамек щосили потяг стовп конов’язі вгору. Смикнув, вивернувши кілька пудів землі, — і витяг стовпа.
Обережно поглянув на ординців. П’ють, регочуться, про щось своє базікають. Хай! Почав присідати нижче й нижче, щоб мотузки дійшли до основи стовпа. А тут іще додалося нової мороки: стовп, втративши тверду опору, падав на землю, отож треба було і звільнятися від нього, і тримати його…
Нарешті, ногам стало вільніше: стовп висковзнув з мотузок, що обмотували пана Адамка нижче колін. Ослабли мотузки і в інших місцях. Тепер уже можна було спробувати поворушити затерплими руками…
Та коли мотузки ослабли зовсім, стовп конов’язі упав на землю, потягши за собою і перекладину, до якої були прив’язані коні. Коні перелякано заіржали, смикнули, потягли за собою стовп і пана Адамка…
В цю мить татари нарешті-таки побачили: біля конов’язі чиниться щось незрозуміле, вони посхоплювалися з місць і кинулися до пана Адамка.
Та коли п’яні вороги підбігли, пан Адамек уже лежав упоперек коняки і гнав просто до своєї шаблі. Вільною в кисті рукою він схопився за ефес, а другою рукою, ще заплутаною мотуззям, ударив коня — і помчав, мов вітер, у степ…
Та ординці зовсім не збиралися пускати на волю бранця, який вирвався невідомо як. Вони, хоч були й п’яні, швидко одв’язали другого коня — і ось уже один з татарів кинувся навздогін за поляком.
Пан Адамек, позираючи на татарина, який скакав за ним, і намагаючись утриматися на коні, що летів галопом і за кожним стрибком міг скинути їздця, різав шаблею мотузку.
Коли ординець, який кинувся навперейми, майже порівнявся з паном Адамком, той уже сидів на коні й підступитися до нього було нелегко. Побачивши, що інші троє ординців відстали, пан Адамек, круто розвернувши коня, помчав назустріч вершникові, що летів на нього. Поляк був лютий на весь світ, і ось тепер вирішив помститися за всі свої ганьби та кривди. Не встиг ординець ще збагнути, в чім річ, як пан Адамек зніс йому голову. Потім помчав наздоганяти трьох піших, які одразу кинулися в різні боки.
Пан Адамек вирішив зупинитися. Якщо він повбиває всіх ординців, залишених сеньйором Гаспареоне, той, повернувшись, помститься на корчмареві, звинуватить його в допомозі Адамкові. «Хай лишаються жити — розкажуть своєму доводці, що й як сталося», — подумав пан Адамек.
Під’їхав до корчми, викликав переляканого корчмаря, повідомив його про те, що сталося, наказав покласти в торбу харчі, вдягнув чийсь бешмет та й рушив у степ. Мав намір наздогнати Клюсика й віддати йому картярський борг.
— Так це і є мої Ямки?
Голос у Клюсика аж затремтів, і Петро навіть одвернувся від Тимоша, щоб не бачити, як у того заіскрилися на очах сльози.
Сонце вже сіло, повітря було прозоре, як це буває вечорами передосінньої пори. Під горою, в широкій долині однієї з приток Бугу, лежали Ямки. Вони й справді скидалися на величезну яму — може, вибиту хтозна-коли велетенським метеоритом, а зараз зарослу садами, в зелені яких збіліли хати. Посеред села, на вигоні, височіла стара церковця, ще далі ліворуч, біля річки, виднівся водяний млин.
— А онде й моя хата! — прошепотів Клюсик. — Он, бачиш, явір біля неї височенний! Підріс, коханий мій. І ще два явори виросли, доки мене тут не було. А були зовсім малі, звідси й не видно.
Клюсик дивився на Ямки, втираючи сльози, які весь час набігали на очі. А в Петра очі були сухі. Він, примружившись, дивився на село й поза село, намагаючись побачити щось підозріле. Якась думка крутилася в голові, але яка — він ніяк не міг упіймати. Щось тривожне, насторожливе було в цьому пейзажі, щось не таке, до чого він звик. Але що саме — Петро ніяк не міг збагнути.
Мовчки дивилися на Ямки Йован, Джузеппе і Йон…
Коні стояли, відпочиваючи після денного бігу. Вони мотали хвостами, але вуха їхні були нашорошені.
І тоді Джузеппе сказав, плутаючи італійські й сербські слова:
— Муерта! Смерть! Смерть у цьому селі!
Клюсик з перекошеним обличчям одірвав погляд від села і глянув на Джузеппе.
— Що ти сказав? Повтори!!!
Джузеппе мовчав. Більше він нічого не міг сказати. А Йован озвався. Це, здається, були його перші слова за сьогодні:
— Хата з дітьми — базар, хата без дітей — мазар…
«Мазар» — по-турецькому означає «кладовище»… І тільки після цієї фрази Петро збагнув, що його мучило й тривожило, коли він дивився на Ямки. Він не побачив тут жодної людини!
І раптом Клюсик зареготав, показуючи рукою на церкву. І всі засміялися теж. Власне, не всі. Бо Йован сидів, не розтуляючи рота.
Від церкви раптом долинув дзвін. Лунає дзвін — отже, в селі є люди. Треба ж комусь дзвонити, треба ж когось скликати.
— Вперед! — вигукнув Клюсик і перший рушив униз.
Але чим далі він спускався вниз, тим кінь його біг повільніше. Потім Тиміш обернув до Петра розгублене обличчя і сказав:
— Тю ти, чортяка! Я за ці роки, напевне, вже все позабував! Чи то в селі якесь свято, чи то ще щось, раз калатають у дзвін! Тільки на весілля так не дзвонять… Та й на похорон — уже пізно.
…Дзвін долинав ближче й ближче, а загін із шести вершників спускався вниз зарослою дорогою. Ось уже й крайні хати.
Клюсик осадив коня і вигукнув:
— Агей, люди! Здорові будьте!
Ніхто не відповів… Тільки дзвін гупав
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк», після закриття браузера.
