Axolotl - Скривавлена зоря, Axolotl

Глава 6. "Відлуння минулого"

Астрід ступала засніженим лісом, відчуваючи, як її чоботи провалюються в пухкий сніг. Повітря було пронизливо холодним, але вона не відчувала дискомфорту — швидше навпаки, її щось вабило вперед.

Локі йшов трохи позаду, спостерігаючи за нею з усмішкою, яка ніколи не означала нічого доброго.

— Я так і знав, що ти вибереш цей шлях, — промовив він з відтінком задоволення.

Астрід не відповіла. Вона прислухалася до відчуття в грудях — воно вело її, мов компас.

Бальдр теж мовчав, але напружено стискав меч.

— Ми не знаємо, що тут нас чекає, — сказав він зрештою.

— Ось у цьому і вся суть, — відповів Локі.

Раптом вітер змінив напрямок, і з-за дерев виринули тіні. Спочатку Астрід подумала, що це знову примари, як у ущелині, але ні — ці істоти були живими.

Вони були високі, загорнуті в темні плащі, їхні обличчя ховалися під каптурами. У їхніх руках блищала зброя, а рухи були швидкими, майже нечутними.

— Чужинці, — пробурмотів Локі, і в його голосі не було звичної насмішки.

Астрід зробила крок назад, інстинктивно хапаючись за рукоять кинджала, що висів на поясі.

Один із темних постатей підняв голову, і під каптуром здалося щось… нелюдське. Його очі світилися примарним зеленим світлом.

— Ви… не повинні були сюди приходити, — пролунав хрипкий голос.

Бальдр зробив крок уперед, ставши перед Астрід.

— Хто ви?

Темна постать нахилила голову набік.

— Ми ті, кого залишили позаду.

І тоді вони напали.

Нападники рухалися зі швидкістю, яку важко було встежити оком. Їхні тіла мовби ковзали між деревами, майже не торкаючись землі. Астрід ледь встигла вихопити кинджал, як один із воїнів кинувся на неї, його лезо зблиснуло в світлі місяця.

Бальдр встиг відбити удар. Метал скреготнув об метал, а навколо них спалахнули синьо-білі іскри.

— Не дайте їм оточити нас! — крикнув він.

Астрід відскочила назад, ледве встигнувши уникнути другого удару. Вона намагалася оцінити ситуацію: нападників було щонайменше шестеро. Їхні рухи були точними, холоднокровними — вони не кидалися в бій із гарячковою люттю, а діяли розмірено, як мисливці, що граються зі своєю здобиччю.

Локі стояв осторонь, спостерігаючи за битвою з ледь помітною посмішкою.

— Хочеш допомогти? — гнівно крикнула Астрід, відбиваючи ще один удар.

Локі лише знизав плечима.

— Я люблю дивитися, як ви боретеся. Але гаразд.

Він підняв руку, і темрява навколо ніби завирувала. Один із нападників раптово зупинився, наче щось схопило його зсередини. Його тіло затремтіло, а потім він упав на землю, скрутившись у спазмах.

— Непогано, правда? — задоволено промовив Локі.

Бальдр не виявив жодного задоволення.

— Їхні душі… вони прокляті.

Астрід озирнулася. Воїн, якого зупинив Локі, лежав нерухомо, а з його очей зникло те містичне зелене світло.

— Хто вони такі? — прошепотіла вона.

Інші нападники відступили. Вони не виглядали наляканими — скоріше здивованими. Один із них промовив:

— Він теж один із нас.

Астрід здригнулася.

— Про кого ви?

Темний воїн показав на Локі.

— Про нього.

А потім вони розчинилися в тумані, зникнувши так само швидко, як і з’явилися.

Запала тиша.

Бальдр опустив меч, його пальці досі були напруженими.

— Локі… що це означає?

Локі не одразу відповів. Він лише подивився в темряву, де щойно стояли нападники, а потім його губи розтягнулися в хитрій усмішці.

— Це означає, що наша подорож стає ще цікавішою.

Астрід відчувала, як серце гупає в грудях. Щось у цьому всьому було неправильним.

Щось, чого вона ще не розуміла.

Астрід стояла посеред засніженого лісу, намагаючись усвідомити те, що щойно сталося. Нападники зникли так само раптово, як і з’явилися, але їхні слова все ще відлунювали в її голові.

"Він теж один із нас."

Вона перевела погляд на Локі, який з удаваною байдужістю чистив рукав свого плаща від уявного пилу.

— Вони знали тебе, — її голос був напруженим.

Локі підняв голову і знизав плечима.

— І що з того? Я багато кого знаю. І багато хто знає мене.

Бальдр дивився на нього спідлоба, не прибираючи руку з руків’я меча.

— Не вдавай, що це неважливо. Ти прекрасно розумієш, хто вони такі.

Локі лише усміхнувся.

— О, Бальдре, ти такий нудний, коли намагаєшся грати в детектива.

— Локі.

Голос Астрід змусив його зупинитися. Вона зробила крок уперед, дивлячись йому прямо у вічі.

— Скажи мені правду.

Локі на мить затримав на ній погляд. Його усмішка стала тоншою, майже ледь помітною.

— Є речі, які краще не знати, поки не настане час, маленька богине.

Астрід відчула, як у неї похололо всередині.

— Що ти сказав?

Локі не відповів, лише театрально підняв руки.

— Нам варто йти далі. Інакше ті хлопці передумають і повернуться.

Бальдр глибоко зітхнув, але промовчав.

Астрід все ще відчувала напругу в повітрі, проте вона знала — зараз не час для запитань.

Вона кивнула.

— Гаразд. Вперед.

Вони рушили крізь ліс, і лише вітер прошепотів їй на вухо слова, які не давали спокою.

"Маленька богине."

Що він мав на увазі?

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍