Axolotl - Скривавлена зоря, Axolotl

Глава 7. "Забуті імена"

Ліс став густішим, гілки дерев ніби схилялися до них, створюючи над головами химерний навіс. Сніг тут був темніший, майже попелястий, а в повітрі відчувалася дивна, металева напруга.

Астрід не могла позбутися думок про слова Локі.

"Маленька богине."

Чому він так її назвав? Це була чергова його гра, чи щось більше?

— Ми підходимо до старих земель, — раптово заговорив Бальдр, оглядаючись навколо. — Тут ніколи не було людських поселень.

— То хто тут жив? — спитала Астрід.

Бальдр на мить замислився.

— Ті, кого історія стерла.

— О, звучить інтригуюче, — протягнув Локі, оглядаючи дерева. — Але ти ж не розповів їй головного.

— І що ж це? — скептично глянула на нього Астрід.

Локі нахилив голову, і його очі блиснули.

— Вони могли повернутися.

Астрід відчула, як по спині пробіг холод.

— Ти про тих… воїнів?

Локі посміхнувся.

— Воїнів? Ні, вони лише прислужники. Але ті, кому вони служать… — він підніс руку, вказуючи на ліс. — Вони можуть прокинутися.

Бальдр стиснув кулаки.

— Ми не маємо часу на твої загадки.

— А хто сказав, що це загадка? — Локі наблизився до Астрід, його голос став тихішим. — Вони вже дивляться.

В ту ж мить дерева здригнулися, ніби вітер пронісся крізь них, хоча повітря залишалося нерухомим.

Астрід відчула, як її серце закалатало.

Хтось їх справді спостерігав.

Вітер більше не був тихим шепотом. Він завив, як живий, пронизуючи кістки холодом. Гілки дерев хиталися, ніби намагалися щось сказати, а сніг навколо здався темнішим, майже чорним.

Астрід обережно зробила крок уперед.

— Хто тут?

Її голос прозвучав занадто тихо, ніби ліс поглинав його ще до того, як він розлетівся в просторі.

— Нарешті… — пролунав хрипкий голос.

Астрід різко обернулася. Бальдр і Локі стояли поруч, але вони теж напружено вдивлялися в темряву.

Воно виходило з-під землі.

Спочатку здалося, що це просто тінь, але потім вона почала набувати форму. Струнка фігура в довгому чорному плащі, обличчя сховане під каптуром. Але головне — очі. Вони світилися неприродним світлом, ніби за ними горіло зеленкувате полум’я.

— О, а ось і наш гість, — промовив Локі з ледь помітною насмішкою. — Як же давно я не бачився з вами, Древні.

Фігура не поворухнулася.

— Зрадник… — прошипів голос.

Астрід знову відчула, як усе всередині стиснулося.

— Зрадник? — повторила вона, глянувши на Локі.

Той лише зітхнув.

— Ось чому я не люблю зустрічі зі старими знайомими. Вони завжди такі злопам’ятні.

Фігура повільно підняла руку. Щось у повітрі змінилося, стало важчим.

— Вона прийшла… і це добре, — голос став глибшим. — Але чи вона пам’ятає себе?

Астрід зробила крок назад.

— Я не знаю, про що ви…

— Скоро дізнаєшся.

І раптом ліс навколо розчинився в темряві.

Темрява поглинула все. Астрід на мить здалося, що вона впала в безодню, де не було ні неба, ні землі. Вона не відчувала власного тіла, не бачила навіть власних рук. Лише голос, що лунав відусюди, ніби проклинав її ім’я.

"Ти не пам’ятаєш… Але пам’ять – це тягар, а не дар."

Раптово з’явилося світло. Слабке, тьмяне, але достатнє, щоб побачити обриси фігур.

Вона стояла в іншому місці.

Перед нею був зал з високими колонами, що зникали в непроглядній пітьмі. Стеля здавалась нескінченною, а підлога – гладкою, ніби з чорного скла.

Посеред залу лежав уламок дзеркала. Його поверхня пульсувала слабким сяйвом, ніби всередині жила буря.

Астрід відчула, як серце закалатало.

— Що це? — прошепотіла вона.

— Частина тебе, — пролунав знайомий голос.

Вона обернулася.

Фігура в чорному каптурі стояла поруч, але тепер її обриси здавалися чіткішими. Жінка. Її очі сяяли тим самим зеленим світлом, а обличчя…

Астрід завмерла.

— Це… я?

Її власне відображення стояло перед нею, але старше, з довшим волоссям і печаткою мудрості в очах.

— Я – те, що ти забула.

Астрід відчула, як у скронях задзвеніло.

— Це не можливо…

— Торкнися дзеркала, і ти побачиш.

Руки тремтіли, коли вона простягнула їх до уламка. Як тільки її пальці торкнулися холодної поверхні, світ навколо розколовся.

 

Вона бачила себе.

Але не в цьому світі.

Світло, холод, голоси, що кликали її на ім’я…

Астрід впала на коліна, її подих перервався.

— Що це?!

— Ти починаєш згадувати.

І тоді вона прокинулася.

Астрід різко вдихнула, ніби щойно виринула з-під води. Вона знову була в лісі, сніг холодив її долоні, а вітер завивав між деревами. Голова гуділа, а серце несамовито калатало в грудях.

Перед нею стояли Бальдр і Локі.

— Що сталося? — голос Бальдра був напруженим.

Астрід озирнулася. Темної фігури більше не було. Але її слова ще відлунювали в свідомості.

"Ти починаєш згадувати."

— Вона щось зробила зі мною… — прошепотіла Астрід, тримаючись за голову.

Локі спостерігав за нею з незвично серйозним виразом обличчя.

— Що ти бачила?

Астрід важко проковтнула слину.

— Себе. Але іншу. Старшу. І там було дзеркало… — вона підняла голову. — Це не була ілюзія, правда?

Локі не одразу відповів.

— Ілюзії рідко залишають відчуття холоду в пальцях, — він кивнув на її руки.

Астрід глянула вниз і побачила, що її пальці справді злегка посиніли, ніби вона доторкнулася до крижаного скла.

— Що це означає?

Бальдр мовчав, але його вираз обличчя змінився.

— Це означає, що гра закінчилася, — тихо промовив він.

Локі зітхнув і схрестив руки на грудях.

— Ну от, нарешті дійшли до найцікавішого.

Астрід підняла на нього погляд, в її очах горів вогонь.

— Локі. Що я маю згадати?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍