Левасер Де Боплан - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89

— Ну ти й розписався, Сіменон!

— А ти як думав! Піонерська робота. На її основі я планую зразу розпочати докторську. Фотоапарат у мене в сейфі. Не знаєш, де Костя “мікрот” зберігає?

— По-моєму, у фотолабораторії.

— А ключ?.. Мабуть, у нього в столі. Ходімо, допоможеш!

Ігор відсмикнув штору, зістрибнув на підлогу, міцно притискуючи до грудей свою зелену папку. Я поплівся за ним.

— Слухай… А може, рукопис все-таки взяв не Юрій Германович? Те, що він якимось чином дізнався про нього, ще не доводить…

— Хто ж іще? Не тебе ж мені підозрювати? Звичайно, зусиль для того, щоб відвести від себе підозру, шеф не пошкодував. Знаєш, що він залишив замість статті? Послання! Нібито від цих, із майбутнього. Який мерзотник, га? — Ігор вийняв із задньої кишені штанів складений вчетверо аркушик і простягнув його мені.

Зверху, зліва цього послання, красувалась емблема: різнокольорова змія, що нагадувала велику літеру “омега”, її поза таїла погрозу. Початок тексту читався гарно:

“Вельмишановний товаришу, Ігор Барчевський!

Служба Упорядкування Майбутнього настійно зобов’язує Вас зламати хронохід, знищити всю документацію й припинити всі заборонені експерименти з часом. У разі відмови…”

Папір був сильно потертий на згинах, і що там було далі, не міг у сутінках розібрати.

— Ти що, носив його в кишені цілий рік? — запитав Ігоря, вмикаючи першу-ліпшу настільну лампу.

— Ні, я ж кажу, два дні тому… а що?

— А то… Поглянь мерщій! — кличу я його. Ігор кидається до мене й устигає помітити, як змія здіймає голову над папірцем, робить стрибок і встромляє у свій власний хвіст зігнутого, на манір турецької шаблі, отруйного зуба.

Під яскравим світлом лампи, послання тане, як грудочка цукру в окропі. І ось у моїх долонях вже нічого не залишилось.

— Ну, й що ти цим хочеш сказати? — намагається приховати розгубленість Ігор.

— Очевидно, це справді послання з прийдешнього. Ти звів наклеп на Юрія Германовича. Він таки не брав рукопису. Я б на твоєму місці вибачився перед ним.

— Ха! Я що, донос на нього наклепав? Хоч у такому випадку не вибачаються. Привселюдно зневажив? Ні. Тобі щось ляпнув? Але тільки тому, що абсолютно переконаний у твоїй порядності, -знаю, ніде не рознесеш. Та й взагалі, це були просто “думки вголос”. Маю я право вільно мислити чи не маю?

— Важко з тобою Каштанову. Він сподівається, гдо ти зважиш на його делікатність й застидишся. А ти сприймаєш її за слабкість та все більше нахабнієш…

Стоп, стоп! Я не маю права втручатися в стосунки Ігоря з… самим собою. Погано, дуже погано вийшло.

— З талановитими людьми завжди важко. Ти кажеш — нахабство, я вважаю — сміливість. У потужному силовому полі творчої особистості деякі етичні поняття деформуються, як простір довкола масивної зірки, в повній, зауваж, відповідності з теорією відносності.

Даремно я хвилювався. На комарині укуси слів він давно вже не зважає.

Ігор підійшов до стола Кості-фотографа.

— Чорт! Шухляда замкнена на ключ. Нічого, зараз ми її акуратненько… — Він огледівся, щоб таке підходяще знайти.

— Стійте! — пролунав несподівано високий гугнявий голос. — Вас попереджали, що публікація статті не повинна статися?

Ігор здригнувся й різко обернувся. У затінку медичної шафи, в якій зберігалися оптичні деталі, мигтіла фігурка маленького чоловічка, закутаного з голови до ніг у щось сріблясте. Навколо його голови сяяв слабкий ореол.

Ігор ще міцніше притис папку до грудей.

— Ваші дії протизаконні! Ви порушуєте авторське право. — Він повільно подався назад і став поруч зі мною.

— Віддайте рукопис! В ім’я майбутнього Землі — віддайте рукопис! Він мусить бути знищений!

— Не віддам! Ви порушуєте основне право людини — право на пізнання світу. Це моє відкриття! Це я, я придумав!

— Передчасно ви це придумали. Рано ще вам проникати в механізм вселенського часу, — повчально прогугнявив чоловічок. — Зіб’єте балансир, хто його потім настроїть? Ви хоч раз пробували жити без часу? Коли на всій планеті всі годинники показують різний час? І похідні від часу також змінюються від точки до точки? І принцип каузальності перестає бути принципом?.. Все одно вашу статтю ніхто не візьметься надрукувати. Жоден редактор, коли він має здоровий глузд. Але якщо зараз рукопис не знищити… Той примірник машинописного тексту, що дійшов до нас, потрапив до необережних рук, і через чотири дні почнеться хаос безчасовості… Віддайте рукопис! — Він ступив крок нам назустріч і простягнув руку в сріблястій рукавичці.

— Не віддам! Моє! Зробиш бодай крок — відправлю на той світ! — Ігор, нате кішка, метнувся до слюсарного стданка й, вихопивши молоток, підняв його над головою. — А мене ти зачепити не посмієш, бо потім до кінця світу регулюватимете трибки на своїх годинниках!

Сріблястий чоловічок зробив ще один крок і растом опинився зовсім поруч. Ігор блискавично змахнув молотком, я на мить втратив свідомість. Крізь лілові й зелені кола, які наповнили лабораторію, я відчужено спостерігав, як Ігор повільно підводиться з підлоги, стогнучи й безуспішно намагаючись поворушити пальцями правої руки, що висіла, наче батіг. Маленький чоловічок підійшов до сейфа, відчинив його без ключа. Зелена папка опинилась у нього в руках.

— І не здумайте ще раз мене зачепити. Так легко не відбудетесь.

Здається, у мене почала боліти голова. Зате зникли кола. Я помацав тім’я. Так і є — ґуля, і молоток долі валяється. Ось і я евою порцію вражень від подорожі в минуле отримав. Чи ж все на сьогодні?

— Ви не посмієте! Віддайте папку!

Ігор ругдив до сейфа. Сріблястий чоловік, як мені здалося, приготувався до стрибка. Ігор нерішуче озирнувся на мене, попробував ворухнути хворою рукою і все-таки ступнув крок вперед. Цього разу молотка в нього не було, але я про всяк випадок заплющився. Щось хряснуло і важко впало. Я перечекав якусь мить і відкрив очі.

Сріблястий лежав біля сейфа, розкинувша руки. За півметра від його плішивої голови валявся ореол. Ігор щосили намагався протиснутись у вузьку шпарину між сейфом і холодильником. Над поваленим тілом схилився двометрового зросту атлет. Із одягу на ньому було лише золотиста пов’язка на стегнах. Легкими поляскуваннями по щоках атлет приводив сріблястого до тями. Нарешті той підвівся і пронизливо завищав.

— Мій шолом! Мікроби, радіація, токсикація! Ви вбили мене! — Він ухопив ореол і натяг його на голову. Голос став глухішим. — Хто ви такий? Як посміли втручатися в дії Служби Упорядкування Минулого? Ви за це відповісте!

— У моїй особі вас вітає щойно створена Служба Охорони Історії. Рукопис необхідно повернути авторові, з тим щоб якнайшвидше його опублікувати. Домовленість з