Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 1

Західній Європі не могли стати частиною революційного руху, якщо вони не чинили наруги над своїми прихильностями і зв’язками, вдаючи що не мають ніякої особливої емоційно-культурної спорідненості з власним народом. Це був “указ” згори””[97].

1898 р. у Берні Вейцман із кількома своїми друзями зорганізував серед російсько-єврейських студентів сіоністське зібрання, яке наразилося на шалений спротив, подібний до того, що його вісімнадцять років тому відчув Драгоманов. Лише після дебатів, які тривали безпосередньо два дні і три ночі, збори ухвалили резолюцію, що її запропонували сіоністи. Вейцман завершує свою розповідь про цей епізод таким зауваженням: “У ці дні було вже щось знаменне у цій самодержавно-духовній поставі [російських] революціонерів”[98].

Євген Чикаленко, видатний національний діяч і видавець першої україномовної щоденної газети у Києві 1903 року, зробив у своєму щоденнику такий запис:

“Прості, неосвічені говорять зо мною, як з усіма, доброю народною мовою і себе називають “жидами”, а більш-менш інтелігентні (“цибулізовані”)[99] уперто говорять по-російському і себе називають “євреями”.

Вони розуміють, що я український націоналіст, але вважають це за примху, за “чудачество” з мого боку. А я їм часто кажу: “Дивуюся, чому правительство тіснить Вас і обмежує в правах, коли Ви єсте єго агентами по обмосковленню; без жидів правительство не змогло б отак обмосковити українські міста і містечка, як обмосковили їх жиди”. Вони це вислуховують з приємністю, як похвалу собі за культуртрегерство”[100].

Ця тенденція євреїв — сприяти русифікації чи, відповідно, полонізації України — постійно викликала в українських патріотів почуття образи. Ця проблема не зникла і дотепер. Згідно з достовірними повідомленнями єврейське населення Радянської України, яке великою мірою вже відмовилося від ідишу, здебільшого прийняло натомість російську мову. Це одна із важливих причин, чому великі міста на Україні все ще мають сьогодні більш або менш зрусифікований вигляд[101].

Ця проблема існує навіть у Сполучених Штатах Америки. Серед голосних американських захисників “єдиної і неділимої Росії” можна знайти осіб російсько-єврейського походження, які насправді часто походили з України. ”Ні одна автентично російська, тобто московська політична група в Америці не може зробити для “неделимой матушки России” і десятої долі того, що роблять для неї ці жиди-малороси”[102].

Розглянувши українські скарги на євреїв, я хотів би тепер підійти до цього питання з протилежного боку й торкнутися єврейських скарг на українців та їхніх побоювань щодо українського національного руху.

Для величезної маси традиціоналістичного єврейства “українська відповідь на єврейське питання” була малопривабливою. Піднесення України до рівня нації безперечно означало рух напрямку до соціальної зміни, на які євреї-традиціоналісти дивилися з побоюванням. Вишколене і політично зорганізоване селянство, новонароджена сільська інтелігенція та середній клас обмежували поле діяльності старомодних єврейських коршмарів і лихварів. Розвиток кооперативів, тісно пов’язаних з українським рухом, вибивав грунт з-під ніг єврейського купця, посередника і дрібного торговця Запропонована “національно-культурна автономія” могла здатися надто слабою компенсацією за втрату можливостей для бізнесу. Це, звичайно, не означає, що професійна й економічна переорієнтація багаточисельних верств єврейського населення була неможливою в принципі. Однак ця перспектива не була до вподоби глибоко закоріненому серед правовірних євреїв консерватизвмові. Що стосується політичного аспекту, то традиціоналістичне єврейство завжди корилося реальній владі. Якщо б самостійний український уряд утримався, маса правовірних євреїв звичайно не противилась би йому. Але чекати від них напруження сил заради української справи було б занадто: зрештою, українці частіше програвали, ніж вигравали.

Українці не виказували доброго розуміння того скрутного становища, в яке їхня боротьба проти російського чи польського панування назагал ставила єврейську меншість. Євреї, мимоволі, опинялися на небезпечній і незахищеній позиції поміж двох бойових ліній. Щоразу, коли вони виявляли симпатію до однієї сторони, це обов’язково викликало ворожість і репресії з іншої. А коли вони намагалися зберігати нейтральність, що було не завжди легко за таких напружених обставин, обидві сторони ладні були ганити їх за боягузство й опортунізм.

Українська політика, протиставляючи асиміляційним тенденціям євреїв пропозицію національно-культурної автономії, могла бути лише частково успішною, тому що серед чималої і дедалі більшої частини єврейського народу у новітні часи існувало глибоке прагнення до асиміляції й інтеграції у неєврейський світ. Для багатьох освічених євреїв межі єврейської національної спільноти та єврейської культурної традиції просто здавалися надто вузькими. Вони бажали знайти царину, де могли би застосувати свої здібності. Від національно-культурної автономії, що її пропонували українці підозріло відгонило змодернізованою версією єврейського гетто. Тому цілком природньо, що засимільовані євреї наверталися радше до російського чи польського, аніж до українського табору. Було б помилкою добачати тут лише опортуністичні мотиви, хоча вони теж відігравали певну роль. Важливіше те, що культурні вартості російського чи польського сусільства видавалися засимільованим євреям привабливішими, аніж українського. Українська сила виявлялася на рівні народної культури, справді багатої і життєздатної, яка наклала глибокий відбиток на єврейську народну культуру, від пісні до кухні. Однак що стосується витонченої та зурбанізованої “високої культури”, то на Україні вона була недорозвинутою і незрілою. Протягом усього XIX і початку XX ст. багатьох освічених українців теж зачаровувала блискуча російська імперська цивілізація, і вони воліли працювати на “всеросійській”, аніж на “меншовартісній, провінційній”, як їм здавалося, українській ниві. Цей процес уповільнився після 1917 р., але навіть сьогодні він не припинився повністю. Якщо так ставалося з корінними українцями, то не дивно, що це відбувалося з українськими євреями. Аналогічну ситуацію спостерігаємо в інших країнах. Наприклад, чеське єврейство говорило німецькою, а не чеською мовою й аж до падіння Габсбурзької монархії, звичайно ставало на німецький бік у німецько-чеській суперечці. Не випадково празький єврей Франц Кафка став великим німецьким, а не чеським, письменником. Проте, чеські євреї стали пізніше лояльними й патріотичними громадянами Чехо-Словацької республіки, демократична конституція і ліберальна політика якої завоювала їхнє довір’я.

Існує ще й психологічно-ідеологічний момент, який загострював українсько-єврейські взаємини. Ті самі події, що їх українці розглядали як найславетніші сторінки своєї історії, належали до найтрагічніших в історії єврейській. Згадаймо велике козацьке повстання проти Польщі в середині XVII ст. Провідник цього повстання, гетьман Богдан Хмельницький, якого українці шанують як батька нації й визволителя України від ненависного гніту польської олігархії, посідає в єврейських літописах знаменне місце серед інших найбільших гнобителів; в єврейській літературі його ім’я можна знайти поряд з іменами Гамана й Адольфа Гітлера. Важко, мабуть, очікувати від євреїв неупередженої й об’єктивної оцінки Богдана Хмельницького, як від ірландських католиків — такої оцінки Олівера Кромвеля.

Більш недавні події роз’ятрили ці болючі спогади про минуле. У другій половині XIX і на початку