Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

на це запрошення й не завітати до Будинку Фіттес, хай навіть Пенелопа не дуже його й цікавила. А нас вона цікавила, ще й неабияк.

Проте на зустріч із Пенелопою Фіттес вирушили тільки ми з Локвудом. Голлі мала нині важливу зустріч, а Джордж мав чимало роботи в бібліотеці.

— Побачимось увечері, — сказав він на прощання. — Я повернуся пізніше, й сподіваюся, що з книжкою. А ви йдіть і поговоріть із Пенелопою — чи Марісою, чи хто вона там така. Подивіться їй в очі, а потім розкажете, що ви там побачили.

Першим, що впало нам в око біля великої сірої будівлі на Стренді, були черідки агентів з відомих нам компаній. Траплялись тут і бузкові куртки агенції «Ґрімбл», і небесно-голуба уніформа компанії «Темворт», і смугасті рожеві блейзери фірми «Мелінґкамп», і багато інших. Усі вони збирались поблизу клумб, на яких із лілій було висаджено силуети здиблених єдинорогів; звідси агенти, що прибули на Пенелопине запрошення, поволі проходили всередину крізь двері з матового скла. Збирати стільки агентів з різних компаній разом донедавна було так само небезпечно, як саджати до одного лантуха дванадцять котів. Суперництво між ними було таке затяте, що частенько призводило до взаємних образ і навіть сутичок. Проте сьогодні, коли над агенціями нависла загроза втратити свою незалежність, настрій змінився: кожен побоювався тільки за себе. Давні вороги заходили до Будинку Фіттес, бурмочучи крізь зуби короткі привітання. Пройшовши через двері, ми з Локвудом під пильними поглядами численних агентів «Фіттес» у сірих куртках попрямували через вестибюль до зали.

За місце зустрічі панна Фіттес нині обрала велетенську Колонну залу. Вона давно вже стала одним з найславетніших місць Лондона—велична, оздоблена позолотою, з мармуровою підлогою й мальованою стелею, що свідчили про багатство агенції й нагадували про її славетну історію. У центрі зали височіли дев’ять тонких колон із посрібленого скла. Вони нагадували струнці берези, а всередині кожної колони зберігався якийсь відомий артефакт—одне з потужних Джерел, зібраних Марісою Фіттес і Томом Ротвелом ще на початку існування Проблеми. Вдень ці Джерела підсвічувались електрикою, а ночами всередині колон у примарному зеленкуватому світлі тихо плавали ув’язнені духи.

Серед натовпу снували мовчазні служники з тацями: ми з Локвудом узяли в них по склянці соку й помаленьку, разом з усіма, увійшли до зали. Там для зібрання було вже розставлено крісла. В дальньому кінці зали ми відразу помітили розтягнутий на стіні банер, на якому чіткими чорними літерами було написано два слова: «ІНІЦІАТИВА ФІТТЕС». Під банером, на невеличкому помості, стояла трибуна, покрита скатертиною з вигаптуваним срібним єдинорогом. Вона відразу нагадала мені полотно, яким було накрито труну Маріси — зовсім недалечко звідси, в мавзолеї по той бік дороги.

Невдовзі залу заповнили представники геть усіх незалежних агенцій, навіть від компанії «Банчерч», яка щойно втратила свого керівника, прибули два переполохані юнаки. Коли вільних місць уже не залишилося, двері зали зачинилися, світло згасло і всередині колон відразу заворушились примарні тіні, що скидались на глибоководних риб. Уздовж крісел тут-таки з’явилися служники, що тримали в руках срібні таці з маленькими бутербродами та іншими закусками.

Локвуд узяв з однієї таці невеличкий млинець із начинкою, жваво прожував його й буркнув:

— Забудь про Тафнела, Люсі. Поглянь краще на це. Ось де справжній театр.

Я не могла залишатись такою спокійною, як Локвуд. Я знала, що оголошення, яке нам належить вислухати, буде не дуже приємне, проте зрозуміла, що він тільки-но мав на увазі. Зала просто-таки гнітила гостей своєю величчю та розкошами. Строкатий натовп гостей у барвистих куртках, із рапірами, що виблискували в електричному світлі, губився на тлі величезного золоченого приміщення, серед якого люди скидались на крихітних комашок. Згори, зі стелі, на нас суворо дивились обличчя легендарних агентів, великомучеників компанії «Фіттес», що загинули в нерівній битві з Проблемою. А прозорі скляні колони з артефактами всередині нагадували королівські скарбниці.

— Зніми рюкзак, Люсі, — порадив мені Локвуд. — Постав його на підлогу, далі від чужих очей.

На відміну від інших лондонських компаній, агенція «Локвуд і К°» ніколи не морочила собі голову такими речами, як уніформа, тож навіть без мого рюкзака ми помітно вирізнялись серед натовпу. Локвуд, як завжди, вбрав новесенький костюм з білою сорочкою й краваткою, а я була одягнена по-робочому. Ні, не тому, що я не люблю прибратись по-святковому, але уявіть самі, який я мала б вигляд у вечірній сукні і з рюкзачиськом за плечима. До того ж, якби хто й спитав, чому я прийшла сюди з рюкзаком, я відповіла б, що просто звідси вирушаю на роботу. І це, до речі, була б правда, бо на нас чекали два невеличкі замовлення з Сого, куди ми з Локвудом збиралися зазирнути дорогою додому.

Я скинула рюкзак і поставила його на підлогу. Відгорнула клапан, залишивши темну, анітрохи не підозрілу щілину.

— Ти диви! — відразу залунав у моїй голові голос черепа. — Оце то розкіш! Аж нудить від позолоти. Минулого разу тут усе було по-іншому: кілька дешевеньких стендів і одна стара канапа... До речі, а де ж Маріса? Ото, біля трибуни, не вона. Стоїть якийсь прищавий парубійко й сосиску наминає. Сподіваюсь, навіть тобі це видно.

— Я бачу, що її досі немає, — пробурмотіла я у відповідь. — Ми досі на неї чекаємо. Бачиш трибуну? Отам вона й з’явиться, — я трохи посунула рюкзак ногою і обернулась до Локвуда: — Цей череп якісь дурниці меле. Хвилюється, мабуть. Як і я.

— Не хвилюйся, — сказав Локвуд. — Ми ж серед друзів.

Він кивнув у бік трибуни, біля якої, притулившися спиною до стіни, стояв сер Руперт Ґейл у яскраво-зеленому костюмі. Він перехопив мій погляд і ледь помітно махнув мені рукою.

— Може, прохромити його тут-таки, й квит? — запропонувала я.

Локвуд усміхнувся:

— Я б залюбки, тільки шкода бруднити його кров’ю цю чудову підлогу, — він узяв у служника ще одну склянку соку й запитав: — Хочеш іще соку, Люсі?

— Ні. Не розумію, чому ти такий спокійний.

— Бо я пливу за течією, як і всі, що тут зібралися, — зовні Локвуд поводився так само безжурно, як і сер Руперт, проте очі в нього схвильовано буравили кожен куточок зали. — Може, нам краще посунутись ближче до колони? Там можна буде навіть подрімати, якщо виступ Пенелопи триватиме надто довго.

То була найвіддаленіша від трибуни колона, за спинами майже всього натовпу запрошених. Вона сяяла блідо-блакитним