Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

вогнем. Усередині, за склом, на сталевій підставці виблискував зазублений, моторошного вигляду ніж, той самий, яким п’ятдесят років тому коїв свої злочини Клепгемський Різник. Поглянувши на цей ніж зблизька, під належним кутом, можна було побачити привид самого Різника — він завжди ширяв над своєю зброєю. То був би чи не найспокійніший з дев’яти духів, ув’язнених у тутешніх колонах, якби не зойки приведених сюди на екскурсію переполоханих школярів. Річ у тім, що коли розлючений натовп наздогнав урешті цього вбивцю, то йому насамперед видерли з лоба очі.

Десь удалині ляснули двері. Гомін у залі негайно вщух, змінившись ледве чутним схвильованим бурмотінням, що скидалось на шурхіт вітерцю в опалому листі.

Сер Руперт обернувся до бічних дверей і кивнув.

Долинули гучні кроки високих підборів.

— Овва. — обізвався череп. — Ось і вона.

Локвуд негайно взяв мене за лікоть і прошепотів:

— Слухай уважно, що вона казатиме, Люсі. Мені треба знати кожне її слово.

— Стривай, а що ти хочеш...

Аж тут до зали увійшла Пенелопа Фіттес.

При світлі електричних ламп вона легко наближалася до трибуни — струнка, висока жінка з довгим чорним волоссям, що спадало їй на плечі. На ній була елегантна темно-зелена сукня до колін, радше ділова, ніж парадна. Найбільше мене вразило те, що Пенелопа зовні здавалася звичайнісінькою людиною. З гордовитим спокоєм ставши біля трибуни, вона блиснула білозубою усмішкою й промовила:

— Усім добрий вечір.

Цей низький, владний голос не можна було сплутати з жодним іншим. Від його звуків мені перехопило подих. Так, то була вона, Пенелопа Фіттес, директорка компанії «Фіттес», тимчасова управителька компанії «Ротвел», а насправді — голова всіх лондонських психологічних агенцій. Упродовж кількох останніх місяців вона була центром усіх наших зусиль, думок, страхів, намірів та мрій. Усе виходило від неї, від її влади й таємниці, й поверталось назад до неї.

Тільки-но ступивши до зали, вона привернула до себе увагу всього натовпу. Її постать віддзеркалювалась у сотнях склянок та келихів, у дев’яти колонах із посрібленого скла, в тисячах кришталевих підвісок на люстрах. Мені здалося, що до неї обернулись навіть привиди, ув’язнені всередині колон. Виструнчились охоронці в сріблястих куртках, що стояли вздовж стін; двоє чи троє з них навіть підняли руки, віддаючи господині честь. Мої колеги — агенти з інших компаній — не віддавали честі, проте так само замовкли. Тільки сер Руперт Ґейл, як і раніше, безжурно спирався об стіну, хоч так само не зводив очей з Пенелопи, уважно стежив, як вона сьорбає воду зі склянки, перебирає свої папери й нарешті знов усміхається до принишклого натовпу.

— Я дуже рада, що ви завітали до мене цього вечора. Язнаю, як ви нині заклопотані, — вона пильно оглянула всіх нас — і сивих підстаркуватих керівників, і юних недосвідчених агентів, — ніби оцінюючи. — А ще, перш ніж почати, я хочу подякувати керівництву ДЕПРІК за зроблену мені ласку прийняти всіх вас у себе. Ця зала бачила чимало славетних зібрань та зустрічей. Моя бабуся Маріса часто влаштовувала їх тут...

«Моя бабуся Маріса»? Почувши це ім’я, я примружила очі й насупилась. Ні, навіть із такої відстані Пенелопа анітрохи не скидалась на особу, що має понад вісімдесят років.

— Черепе! — прошепотіла я. — Ти бачиш її?

— Звідси погано видно... В мене перед очима ножиська якогось агента. До того ж він раз по раз брикає однією ногою, мов кінь...

— Ти хоча б можеш сказати, вона це чи не вона?

— Так, це вона. Маріса. Тут усе достеменно ясно.

Недовірливо хитнувши головою, я обернулася до Локвуда: — А ти що скажеш?

Проте Локвуда тут уже не було. Я сиділа біля колони сама.

Таке траплялось уже не раз. Тут не було причини ні дивуватись, ні сердитись, проте цього вечора мої нерви не витримали. Вилаявшись, я озирнулась на всі боки, однак Локвуд кудись пропав.

— Скажу ще раз: я знаю, як ви нині заклопотані, — Пенелопа не марнувала часу і відразу перейшла до найголовнішого. — От тільки «заклопотані» — слово не дуже доречне. Я радше сказала б — перевтомлень Ми всі щосили боремось із надприродними силами, що загрожують нашій великій країні, — витонченим порухом вона показала на колони. — Бачите ці колони? Ці славетні колони, що нагадують нам про початок боротьби з Проблемою? Дев’ять легендарних артефактів! Коли моя бабуся здолала таких привидів, як Довгий Г’ю Генретті чи Клепгемський Різник, то подумала, що виграла війну. Коли вона загнала Морденського Полтерґейста назад до його срібного чайника, то й гадки не мала, що лише через два покоління такі подвиги стануть буденною справою, до якої щоночі братимуться численні сміливі й самовіддані молоді люди. Нині ми могли б заповнити артефактами сотні таких колон, проте страхіттям, з якими ми стикаємось, досі немає кінця... І до того ж яку ціну нам доводиться сплачувати!

Вона знову ковтнула води й махнула розкішною гривою чорнявого волосся. На її шиї виблискувало золоте намисто, оздоблене камінцями, напевно, діамантами. Камінці мерехтіли при світлі ламп. Усі похмуро чекали продовження, заздалегідь знаючи, яким воно буде.

— Ми всі пам’ятаємо труднощі Чорної зими, — провадила Пенелопа. — Найдовшої й найгіршої за всю історію Проблеми. Кількість смертних випадків досягла максимальної позначки, особливо серед агентів маленьких компаній, що не мають достатніх ресурсів... — вона оглянула мовчазний натовп іскринками своїх чорних очей. — Пригадайте ті часи. Пригадайте, скільки ваших юних друзів тоді загинуло, намагаючись вибороти спокій для нашої країни?

— З наших друзів — жоден, — пробурмотіла я собі під ніс. — Агенція «Локвуд і К°» пережила цю зиму без утрат.

Я озирнулась. Як і слід було сподіватись, Локвуд досі не повернувся.

— Надходить нова зима, — вела далі Пенелопа Фіттес. — Знавці кажуть, що вона буде не краща за попередню. Скажіть мені: хіба комусь із вас хочеться побачити нові ряди могил біля плацу Кінної гвардії? Хіба ви хочете, щоб хтось із ваших співробітників опинився там? Звичайно, ні. І це щира правда. Ми не повинні допустити такого рівня смертності серед агентів. Я рада повідомити вас, що ДЕПРІК розглянув це питання і його керівництво прийняло цілу низку рішень, — вона махнула рукою в бік банера, що висів у неї за спиною. — Так, вони назвали ці рішення «Ініціативою Фіттес». Замість того, щоб дозволити ДЕПРІК закрити всі невеликі агенції, я погодилась узяти їх на майбутню зиму під захист своєї об’єднаної групи