Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

бік вулиці, на стару яблуню біля муру. Я несподівано уявила, як багато років тому під цією яблунею стояв малий Локвуд, коли побачив мертвих батьків — перші привиди в своєму житті. Зараз у садку не було нікого, тільки висока трава й кілька перезрілих яблучок на гілках. Навколо панувала тиша.

— Ти щойно казав, Джордже, — мовив Локвуд, коли наші кухлики знову були повні окропу, — що Маріса винайшла легший спосіб потрапляти до Іншого Світу, ніж Том Ротвел. Чому ти так вирішив?

— Бо вона Слухачка, — відповів Джордж. — Одна з двох найкращих Слухачок у світі.

Він поглянув на мене, і я насупилась:

— Що це ти маєш на увазі? Я не влаштовую прогулянки до Іншого Світу.

— Ні. Хоча колись ти побувала там. Річ ось у чім. Я міркував над тим, яку вигоду можуть принести Марісі подорожі до Іншого Світу. Відповідь, здається мені, очевидна. Вона там розмовляє з духами. А якщо жива людина спілкується з духами, то сама стає ближча до них. А тепер скажіть: хто з нас найближчий до духів? Чиї розмови з черепом надали нам стільки важливих відомостей?

Усі поволі обернулись до мене — Локвуд, Джордж, Кіпс... Ні, в їхніх поглядах не було жодного докору, тільки задума. Хоча такі погляди все одно дратували мене. А тут іще й череп у склянці заходився мені по-панібратському підморгувати й вибалушувати очі.

— Саме про це я завжди казав тобі, Люсі, — промовив він. — Ти і я — одна команда! Ба навіть більше — ми з тобою одне ціле, і всякий це знає!

— Ніяке ми не одне ціле, — буркнула я.

— Одне ціле, їй-право!

— Мрій більше! — я поглянула на друзів. — Не питайте мене, що він тільки-но тут торочив. Це просто дурниці...

Джордж поправив окуляри:

— Ось тобі й приклад. Маріса розмовляє з привидами так само, як ти. Щоправда, навряд чи влаштовує їм отакі сімейні сцени... Хтозна, якими секретами духи діляться з Марісою! Які таємниці життя й смерті відкривають їй!

Я хитнула головою:

— Якщо так, то вона щаслива. А цей череп нічогісінько не знає ні про життя, ні про смерть.

— Як це — не знаю?! Хіба я мало тобі розповідав? Тобі просто бракує кебети, щоб усе це зрозуміти!

— Та замовкни вже!

Локвуд кілька хвилин мовчки спостерігав за черепом, та врешті-решт утрутився:

— Я дуже радий, що наш приятель сьогодні такий... говіркий. Я саме хотів у нього дещо спитати. Черепе, ти розповідав нам про свою розмову з Марісою багато років тому...

Привид знову вирячив очі:

— Так, так, якось ми з нею балакали... Я вже стільки разів вам про це казав!

— Так, він справді говорив з нею, — переказала я найголовніше.

Локвуд кивнув:

— А тепер я хочу дещо уточнити. Ви обоє при цьому говорили? Це була бесіда на рівних?

— Твоя правда, друзяко. Така сама, як оце зараз, тільки цікавіша.

— Так, це була бесіда на рівних, — переказала я.

— Чому ж тоді Маріса не залишила тебе в себе? — питав далі Локвуд.

— Що?! — перелякано здригнулось обличчя в склянці.

— Він питає: «Що?» — повідомила я.

— Як саме він питає? Так, ніби не розчув? Чи не зрозумів?

— Ні, радше приголомшено. Ти стривожив його, Локвуде.

— Ніхто мене не тривожив!

Я кивнула:

— Він роздратований. Дуже.

— Зовсім я не роздратований! — заперечив привид. — Анітрішечки! Просто я не розумію, навіщо це вам!

Я переказала його слова.

— Гаразд, — мовив Локвуд. — Коли я читав «Спогади» Маріси Фіттес, то звернув увагу, якого значення вона надає розмовам з привидами Третього Типу. І вона постійно наголошує, що такі привиди надзвичайно рідкісні й цінні, — він усміхнувся черепові. — Тому я хочу спитати в тебе, черепе: як сталося, що ти через п’ятдесят років після тієї розмови опинився в склянці, запротореній до темного підвалу?

— Це анітрохи не дивно, — щиро відповіла я. — Якби ти знав, скільки разів мені кортіло теж запхати кудись цю склянку!

— Ні, послухай мене. Маріса знає ціну цьому привиду. Він може розповісти їй чимало секретів з Іншого Світу. А натомість вона викидає його. Чому?

— Черепе!..

— Звідки мені знати? — судячи з яскраво-зеленого світла в очах, привид неабияк розсердився. Щоправда, вже невдовзі він заспокоївся й тихо додав: — І гадки не маю, чому вона так зробила. Скажу лиш одне: її не дуже й здивувало, що я можу розмовляти з нею. А от манера моєї балачки її справді приголомшила. Нівроку соковита... Надто, коли я відверто сказав, куди їй слід забиратись. А те, що я вмію розмовляти? Ні, це Марісу зовсім не вразило...

Я все це переказала, як змогла. Локвуд знову кивнув:

— Черепе! Ти пам’ятаєш слова Маріси, які нещодавно прочитав нам Джордж? «Мерці зберігають мудрість предків і таємниці минулого». Якщо вона не розмовляла про це з тобою, то, виходить, спілкувалась із якимось іншим привидом Третього Типу?

— Може, й так, — буркнув череп. — Хоч я не розумію, де вона знайшла співрозмовника, цікавішого за мене.

— Гаразд, — мовив Джордж. — Можливо, загадкова книженція під назвою «Таємні знання» прояснить і це питання. Розповісти вам про це я збираюсь уже ввечері, коли повернусь із бібліотеки, — він заходився впорядковувати свої папери. — А поки що на цьому все. Сподіваюсь, я виправдав ваші надії.

— Джордже, — відповів Локвуд. — Ти твориш справжні дива. Я просто не знаю, що б ми робили без тебе.

13

Пенелопа Фіттес, директорка величезної агенції «Фіттес», не була публічною особою. Попри всю свою славу, вона здебільшого перебувала у власних апартаментах — у Будинку Фіттес на Стренді, що правив їй і за житло, й за штаб-квартиру компанії. Вряди-годи, щоправда, вона з’являлась на важливих церемоніях, скажімо, таких, як щорічна панахида по загиблих агентах на кладовищі біля плацу Кінної гвардії. Часом її можна було помітити й на лондонських вулицях — незмінно блискучу, з високою зачіскою, в темних окулярах, — коли вона їхала своїм сріблястим «ролс-ройсом» на ділову зустріч до корпорації «Світанок» чи на заводи Ферфекса. Це все було зрозуміло, але дістати запрошення від неї самої?! Це було справді щось надзвичайне. Тому ніхто й подумати не міг, щоб не відгукнутись