Петро Максимович Кропив'янський - В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський

Нашвидку повечерявши, подорожні розійшлися по відведених їм кімнатах.

Клинченкова низьким своїм склепінням схожа була на каземат. Виходило, шльос Забверсдорф — замок не тільки за назвою, а й справжня фортеця, що свого часу витримала, можливо, не одну облогу. Кому вона служить нині? Він вирішив піднятися з ліжка якнайраніше і все обдивитися.

З цією думкою заснув.

Прокинувся від пронизливого виття сирени. За дверима, в коридорі, гупали кованими чобітьми десятки ніг. Чути було гомін, уривчасті голосні команди.

Виглянув у вікно. Надворі ледь почало сіріти. Похапки одягся й вибіг на плац. Тут уже шикувалися солдати. Одразу визначив: чотири роти. Отже, як і в Нойхаммері, — посилений батальйон. Озброєння — гвинтівки. Тільки унтери мали автомати.

Під ліхтарем, біля високого флагштока купчилися офіцери. Серед них стояв і Бізанц. Клинченко поспішив до гурту. Підійшовши ближче, здивувався: уніформа в офіцерів і солдатів була хоч і звичайна, вермахтівська, пілотки на місці кокарди мали не орла, а тризуб. Зліва на грудях вояки поначіпляли щось на зразок бантиків з жовто-блакитної стрічки.

— Відрекомендую вас пізніше, церемонія вже починається, — прошепотів штурмбанфюрер.

— Яка?

Відповісти Бізанц не встиг. Командир батальйону скомандував: «На прапор, струнко!» і по мотузці, прив'язаній до флагштока, повільно пішло вгору полотнище: павук-свастика в білому колі на червоному тлі. Серце Миколи залила лють. Ось уже рік жив він серед гітлерівців, а все ніяк не міг звикнути до того фальшивого поєднання: червоний прапор і свастика. Вони були такою ж протилежністю, як життя і смерть, воля і рабство, щастя і горе…

Навколо залунало: «гох!», «слава!». Очі присутніх проводжали ще одне полотнище. На цей раз жовто-блакитне. Коли воно, піднявшись, зависло під свастикою, штурмбанфюрер вигукнув:

— Хай живе самостійна Україна!

— Хайль Гітлер! — дружно загаласували вояки. Аж от запанувала тиша. Командир батальйону — колишній офіцер петлюрівської, потім польської і, нарешті, гітлерівської армії — майор Побігущий пояснив причину надраннього збіговиська:

— Солдати! Дивізії вермахту годину тому перейшли німецько-радянський кордон! Війна почалася! Наша давня мрія близька до здійснення! Під знаком свастики й тризуба повернемося, нарешті, в домівки свої. Проголосимо ж у присутності наших старших товаришів — ні мецьких офіцерів — славу людині, яка дає; нам цю можливість. Хайль Гітлер!

— Зіг хайль! — натреновано залементували навколо.

Якби хтось, навіть з числа друзів, запитав Клинченка, про що думає він у цю мить — відповіді не знайшлося б. Бо думок, власне, й не було. Тільки горе гострим каменем калатало в грудях, вистукуючи «не встиг!», «не встиг! не встиг!». І хоч йому особисто ніхто не ставив завдання довідатися точно про день, годину, хвилину фашистського нападу, хоч розумів, що гітлерівська розвідка, контррозвідка, дипломатичні служби німців спрямовували всі зусилля саме на те, щоб зберегти цей момент у таємниці, в наглибшій таємниці, відомій до самої останньої миті лише фюрерові й кільком особам з його найближчого оточення, — Микола картав себе нещадно. Йому здавалося, ніби не тисячі об'єктивних обставин, а він сам був винен у тому, що вчинити напад фашистам удалося несподівано.

Та саме тепер, як ніколи ще, треба було нелюдським зусиллям волі втамувати той біль, ненависть до ворога поєднати з обережністю, розумним риском.

Тим часом розвиднілося. При денному світлі Забверсдорф мав ще похмуріший вигляд. Похилі його стіни й башти місцями розвалилися. Жилий будинок своїми заґратованими вікнами нагадував в'язницю.

Підняті серед ночі солдати охоче виконали команду розійтися по своїх приміщеннях: до сигналу підйом можна було ще годинку поспати.

— Ходімо й ми додивлятися приємні сни, — покликав штурмбанфюрер Миколу.

Та Побігущий став відмовляти їх, спокушаючи надраннім сніданком:

— За столом про все й поговоримо.

Бізанц погодився. В кімнаті, що правила за офіцерську їдальню, накрили стіл. Крім приїжджих, було запрошено чотирьох інших німецьких офіцерів, які виконували при командирі батальйону роль радників і спостерігачів.

Із застільної розмови з'ясувалося, що забверсдорфський батальйон зветься «Ролланд» і має виконувати ті самі функції, що й «Нахтігаль», але район дії йому відведено значно далі на південь — степи Ізмаїльщини, Одещини, Миколаївщини, куди він повинен потрапити разом з королівською румунською армією. «Ролланд» на фронт вишлють пізніше, коли він закінчить курс навчання.

Дізнавшись, з якою місією прибув Бізанц, командир батальйону відразу наказав принести списки особового складу. Штурмбанфюрер передав їх Клинченкові:

— Доберіть, викличте, а потім поговоримо з ними.

— До ваших послуг мій кабінет, — люб'язно запропонував Побігущий.

Перегляд списків лейтенант почав з прізвищ на літеру В. Войцехівського він помітив ще на плацу, бачив, як той пильно приглядався до нього, але чомусь не підійшов: чи то не пізнав, чи, може, не насмілився в присутності численного начальства. Та як би там не було — Войцехівський тут і пропустити нагоду для відвертої розмови з ним не можна було.

Дібравши ще дев'ятьох випускників розвідшколи в Бескидах, серед них кілька колишніх гетьманців, Микола передав список черговому по батальйону і наказав викликати їх до канцелярії. А сам зібрався повернутися до їдальні, щоб доповісти Бізанцу, та раптом задзвонив телефон. Клинченко взяв трубку. Під рукою теж щось дзенькнуло. Аж тепер він помітив кольоровий плакатик, наліплений на алюмінієву платівку завбільшки з гральну карту і прив'язаний стрічкою до мікрофона. З плаката дивилася білява німкеня в пілотці з свастикою. Палець її правої руки був притулений до яскраво червоних уст, які шепотіли: «Тс-с, ворог підслухує!» А здалеку хтось вимогливо допитував:

— Рейтар-один?… Рейтар-один?…

Не знаючи точно, чи саме «Рейтар-І» — позивний батальйону «Ролланд», Микола вирішив усе ж не обминути нагоди поговорити по військовому проводу. На запитання відповів запитанням:

— Хто дзвонить?

— «Ліс», я — «Ліс», у вас має перебувати штурмбанфюрер Фрідріх…

– Є такий!

— Хай негайно підійде до телефону!

— Хто викликає?

— А хто там такий нудно-допитливий?

Цього разу говорив не телефоніст. За тоном відчувалося — начальство. І Клинченко вирішив, що дуже далеко заходити не варто. Кинув у трубку:

— Пробачте, якщо ви мене не так зрозуміли. Не в цікавості тут справа, в дисциплінованості. Звик доповідати начальству точно.

— Як ваше прізвище, дисциплінований? — насмішкувато, але вже трохи м'якше, донеслося з