Петро Максимович Кропив'янський - В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський

Та лише зробили вони кілька кроків у напрямі штабу, як побачили штурмбанфюрера. Він ішов їм назустріч у супроводі якогось обер-лейтенанта. Бізанц і незнайомий офіцер спинилися. Есесівець гукнув, щоб солдат повертався до машини, а лейтенант прямував до них.

— Оберлендер, — керівник легіону «Нахтігаль», — від рекомендувався незнайомий після того, як вони з Клинченком відкозиряли один одному.

Хоч Бізанц прибув з Берліна з повноваженням від начальника відділу «абвер-2» полковника Лахузена і мав чин на два ступені вищий за Оберлендера, останній, як встиг помітити Микола, тримався вельми незалежно, навіть зверхньо. Продовжуючи почату видно ще раніше розмову, заявив, що жодної людини з колишніх вихованців розвідщколи не дасть, бо легіон «Нахтігаль» піднято за сигналом тривоги і приведено в повну бойову готовність. Частина перебуває вже, по суті, на марші.

– І далеко ви? — поцікавився Микола, коли Бізанц відійшов до машини за сигаретами.

— В район Перемишля. Тільки, сподіваюсь, гер лейтенант розуміє: це така сама сувора таємниця, як і наше дотеперішнє перебування в Нойхаммері.

— Гер обер-лейтенант, ніколи не довіряйте таємниць особам, яких при цьому треба попереджати, щоб вони не базікали. Щодо мене — можете бути цілком спокійні. Саме моя поява тут — достатня гарантія. Побачимося скоро на вашій новій квартирі.

Бізанц повернувся від машини ще більш роздратованим. Пустив кілька шпильок на адресу Оберлеадера, сказавши, між іншим, щось на німецький лад про панів, які в самоварі куліш варять. Та сваритися не став. А Оберлендер чи то через велику заклопотаність, чи, може, з не дуже великої поваги до Бізанца удав, ніби тих шпильок і не помітив. Пославшись на зайнятість, обер-лейтенант попрощався й відійшов, не запропонувавши їм навіть поїсти. Так невдало закінчилася їхня місія.

Заглибившись у свої переживання, Бізанц довго і похмуро мовчав.

— Пробачте, — перебив його роздуми Клинченко, — можливо, мені бракує спостережливості, але враження таке, що Оберлендер при генеральському чині помилко во начепив погони обер-лейтенанта. І відрекомендувався він якось дивно: «керівник легіону». Хіба є в абвері така посада?

Щоб водій не розумів, Микола говорив по-українському.

— Браку спостережливості вам не закинеш — зробив йому комплімент штурмбанфюрер, якому хотілося виговоритись. — Оберлендер — то людина така: хоч прив'яжи — відгризеться. Хитрун! Нахаба! Поважає тільки силу І вклоняється тому богові, який має над ним сьогодні реальну владу. Цими днями його викликав начальник гестапо Генріх Мюллер. Розмова відбувалася в присутності адмірала Канарка. «Нахтігалю» дано якесь дуже таємне завдання суто карального плану. На час його виконання Оберлендер підлягає тільки Мюллерові й адміралові. До всіх інших, у тому числі до Лахузена, він повернувся тим місцем, по якому його в дитинстві мало били. Назвався ж керівником легіону, бо командиром батальйону, який, до речі, нараховує, понад тисячу чоловік, є не він, а один з найближчих друзів Бендери. Та справжня влада, звичайно, в Оберлендера.

…Каральні функції, передислокування в район Перемишля — цілком таємне завдання… Все це насторожувало. Поспіх, з яким «Нахтігаль» відбував з Нойхаммера свідчив: нове доручення Оберлендер мав виконати негайно. Коли? Клинченко ладний був заплатити за точну відповідь власним життям. І хоч розумів, як небезпечно після зауваження, зробленого йому колись Доллом у присутності Бізанца, знову повертатися на слизьку стежку, все ж спитав:

– І скоро ми почуємо про його успіхи по тон бік кордону?

— А ви настирливий, — несхвально похитав головою штурмбанфюрер. — Хочете таки витягти з мене те «коли»? Даю слово офіцера — не знаю. Та й навіщо це вам? За співвітчизників своїх турбуєтесь?

— Не думав, не гадав, що вам таке на думку спасти може! Хіба не знаєте: у мене з червоними свої рахунки!

— Он який ви образливий, наче панночка! За жарт — пробачте. А на Оберлендера щодо цього можна покластися: такий лика надере. Не певен, що його підлеглі здатні на штикову атаку, але в'язати зашморги вміють.

— Охоче вірю. Та борги звик віддавати сам. Хай тільки трапиться слушна нагода.

І, ухиляючись від дальшої розмови на цю тему, кинув солдатові:

— Давай, Гансе, мені кермо. Прокачу вас з вітерцем.

Зручно вмостившись на місці водія, Микола з'їхав із вузького асфальту, що саме тут впадав струмком у сіру річку автомагістралі, круто повернув направо, вголос подавши сам собі команду:

— Курс — Берлін!

— Стій, куди!?

— Хіба штурмбанфюрер не казав мені, що на зворотному шляху маємо обов'язково відвідати гетьмана Скоропадського? От і тримаю курс на Алоїзенштрассе.

— Поспішних чорт хапає! — лайнувся Бізанц. — Розвертайтеся на південь. Чому б нам не перетнути кордон і не випити шклянку кави у Відні!

— Гер штурмбанфюрер жартують, — висловив сумнів солдат, побачивши, що лейтенант слухняно розгортає «мерседес» на стрілу з написом «Відень».

Клинченко більше не розпитував. Ще до знайомства з «Нахтігалем» чув, що тут, у районі Нойхаммера, формується й диверсійно-розвідувальний батальйон «Бергман» [*Бергман (нім.) — горець]. До нього вербують колишніх прислужників Ноя Жорданії [*Голова контрреволюційного меншовицького уряду Грузії. З 1921 року в білій еміграції], вірменських дашнаків [*Дашнаки — члени вірменської буржуазно-націоналістичної партії «Дашнакцутюн»], недобитки басмацтва. «Бергман» призначається для терору в горах Кавказу. Тепер виходило, що й це — не все: вони мають побувати в якомусь третьому інкубаторі терористів, прихованому аж на території Австрії.

Власне кажучи, з нагоди проникнути в ще одне з таємних формувань абверу — можна було тільки радіти, якби не потреба якнайшвидше передати Центрові про «Нахтігаль» і його термінову передислокацію до кордону. Думка про зустріч з Оберлендером не давала спокою. Автоматично ведучи машину, Клинченко не помічав навіть чудових краєвидів, які перед ним розкривалися. По праву руку, хоч трохи й здалека — величезною зеленою кучерявою шапкою гсромайнула гора Вєлькі Сова і дорога пішла вздовж мальовничих берегів Світави.

За Брно перетнули кордон з Австрією і поруч з магістраллю потяглася швидкоплинна Морава.

Напитися кави у Відні Бізанц не дав. Наказав їхати ще далі на південь. За якусь годину, біля Вінернойштадта, він сам сів за кермо. З автостради, як і там, під Лігніцем, з'їхали на шосе. Штурмбанфюрер вів машину рівно й впевнено, як людина, що потрапила сюди не вперше.

Нарешті, дорога вперлася в старовинну ковану браму.

— От і шльос Забверсдорф, — з полегшенням сказав Бізанц, простягаючи свої документи двом цивільним, які