Петро Максимович Кропив'янський - В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський

— Спасибі за урок, гер майор!

Язик механічно вимовляв слова подяки, а мозок тисячами дрилів точила думка: «Чи знають тут, у Кракові, точний строк?».

«Відомо їм чи не відомо?» — стукала кров у серце і скроні.

«Для Москви вже давно не секрет, що нападуть. Та коли б можна назвати день, час. Навіть хвилина при раптовості важлива…»

Хід його роздумів перебив Долл.

— Над чим замислилися, лейтенанте? Вас хіба не цікавить, нащо я вас викликав?

— Дуже! Та ви ж самі тільки-но роз'яснили мені, в чому чесноти розвідника у ворожому таборі і вдома. Тому ні про що не питаю. Терпляче жду наказу.

Говорив навмисне так, щоб у тоні пробреніла гіркота. Долл і Бізанц усміхнулися. Образився хлопець. Зеленкуватий ще. Не розуміє, що більшої таємниці, ніж дата початку війни проти Рад, у рейху тепер не існує. В ній, у тій таємниці, — запорука несподіваності. А несподіваність нападу — основа «бліцкрігу». Особливо на головному фронті.

Де головний? Не треба бути стратегом, щоб розуміти: він не на заході Європи, де успішно для гітлерівців пройшли спочатку сутички розвідок, а потім і бої армій. Які, власне, бої? Похід — прогулянка з засуканими рукавами під барабани й губні гармошки. Позаду бойових колон посувались удвічі довші валки вантажних машин з трофеями. І вино з виноградників півдня Європи лилося рікою. Головний фронт — поруч, на радянсько-німецькому кордоні, де причаїлися для першого стрибка близько двохсот найбільш боєздатних дивізій фюрера. Хай сьогодні ще не гримлять тут гармати, але досить сигналу — і кордон перетвориться на найдовший, найважливіший у світі фронт, де вирішуватиметься доля людства.

Всі троє, хоч і з протилежними почуттями, розмірковували про те саме, бо знали приблизно ті ж факти й оцінювали їх з точки зору досвідчених розвідників.

Думка, мов та блискавка: майнула — і не доженеш. Роздуми наче довгі, а паузи ніхто й не помітив.

— Лейтенант Козаченко!

Долл підвівся, підкреслюючи тим самим перехід розмови на рейки суто офіційні.

— Лейтенант Козаченко! Ви переходите в розпорядження штурмбанфюрера Фрідріха. Поїдете з ним, куди накаже, і допоможете підібрати для абверштелле Краків людей з колишніх випускників розвідшколи в Бескидах. Ви їх добре знаєте. Привезете сюди чи до іншого пункту, де наша частина перебуватиме на той час.

– І все ж дозвольте запитання, гер майор.

— Якщо воно не стосується причин нашої можливої передислокації.

— Ні, я тільки хочу спитати: невже хто-небудь з них уже повернувся? Адже всіх випускників школи вирішено було заслати на Радянщину?

Далекоглядність Долл вважав чи не найголовнішою своєю якістю. Тому, незважаючи на присутність штурмбанфюрера, якого не любив і навіть побоювався, пустився в теревені.

— На щастя, не всіх. Лишилося їх, правда, небагато. Пам'ятаєте мої суперечки з Катценбахом, мої поради не перекидати відразу стільки агентури через кордон, щоб не привертати уваги радянської контррозвідки? Мене не послухались. Докоряли, що я переоцінюю таємну службу більшовиків. А що вийшло? Тільки посипалися наші, мов ті переспілі груші, через рубіж, як радянські прикордонники їх тут же підмели. Добре, що хоч дехто з того випуску по цей бік лишився. З них і доберете здатних стати інструкторами нових розвідшкіл.

— Де ж вони, ті люди?

Бізанц тим часом уже підвівся, глянув на годинник і попростував до виходу. Відповіді на запитання Кли-ниченко не дістав.

У дворі на них чекав чорний «мерседес».

— Гер штурмбанфюрер Фрідріх, бачу, що обидва мої вчителі — і ви, і майор Долл — усе ще вважайте мене хлопчиськом. Деякі мої запитання лишаються без відповідей. Чи не везете ви мене знову до «Гілети» для продовження освіти?

– Іронізувати в службових розмовах — право старших. Але на знак того, що я не гніваюся на вас, скажу: можете звати мене — штурмбанфюрер Бізанц. Це мов справжнє прізвище. Для тих, кому довіряю. При сторонніх я просто гер штурмбанфюрер. Зрозуміло?

— Яволь!

— От і добре. Можу ще сказати: на вас чекає довга й цікава подорож.

— На схід?

— Навпаки! Дивіться, куди ми прямуємо.

На стрілі дороговказу, що промайнув справа, стояло: «Бреслау» [*Так німці називали Вроцлав].

— Забарилися… Пізно вибралися… Можемо не встигнути, — скиглив усю дорогу Бізанц і квапив шофера: — Швидше! Швидше!

І все ж довелося спинятися: на обід, два рази міняти скати. У Вроцлав дісталися, зрештою, пізно вночі. До Лігниця, куди так рвався штурмбанфюрер, лишалося ще години дві їзди. Водій не насмілювався скаржитись на втому. Але й без того видно було, що він куняє.

Микола запропонував переночувати в готелі. Та Бізанц погодився лише на двогодинний перепочинок у машині.

Ледь зажеврів небосхил, «мерседес» почав знову заглинати кілометри. Десь позаду лишився вже й Лігниць. Стрічка шосе пішла лісом, забігла між скелясті горби. Микола не помітив, коли вони з автостради перескочили на вузьку асфальтовану дорогу. Попереду, в долині, за-тиснутій горбами, лежало селище чи малесеньке місто з гостроверхими дахами.

— Нойхаммер, — повідомив своїх супутників штурмбанфюрер.

«Он як!» — подумав Клинченко. Назву цього селища — одного з опорних пунктів абверу — йому доводилося чути. Та побувати тут не випадало.

Не дуже пощастило й нині. В цьому Микола переконався, коли вони проминули браму, висічену в мурі з червоної цегли. Далі лежав квадратний плац. На ньому метушилися солдати й офіцери у формі вермахту, виносили з будинку, схожого на казарму, різноманітне військове майно і вантажили в автомашини, що стояли довгою валкою. Окремі автомобілі мали на причепі легкі протитанкові гармати. З кузовів інших дивилися в небо стволи зенітних кулеметів.

Клинченко встиг помітити, що на кожну гармату припадало кілька повних боєкомплектів. Міни до ротних і батальйонних мінометів, патрони до гвинтівок і автоматів теж вантажено за нормами бойовими, а не навчальними. Тут було до тисячі озброєних людей. Команди віддавалися німецькою мовою, а говорили між собою солдати й унтери суржиком української, польської та німецької.

Щоб краще все оглянути, Микола вирішив зайти до будинку штабу, куди ще хвилин з двадцять тому пішов Бізанц, наказавши чекати його в машині. «Скажу, що зголоднів і шукаю якогось буфету», — придумав Клинченко пояснення своєї непосидючості. Покликав з собою і