Olha Alder - Громовиця в Порцеляновій Чашці, Olha Alder

17. Чао, Белло!

Коли настав ранок, на кораблі зникла ще одна людина, але в їдальні цього ніхто не помітив.

Чотири години тому.

Гучний наполегливий стукіт у двері розбудив Едварда. Він схопив годинник із тумби й примружившись спробував роздивитися час — 3:50 ночі.

— Який бруд принесло море до наших берегів?.. — Бурчав він, надягаючи капці й човгаючи по підлозі, підійшов до дверей. — Хто там?! — крикнув він.

Замість відповіді знову почулися стуки у двері.

— Що відбувається? — Едвард різко відчинив двері.

Наскрізь промокла леді Лавінія обіймала себе за плечі. Її посиніли губи, вони тремтіли, а зуби цокотіли від холоду. З її голови стікала морська вода, а в пасмах заплуталися водорості. Виглядала вона так, ніби її змило з палуби в море, але якимось дивом вона вибралася назад.

— Леді Фейрфекс! — Ахнув Едвард, пропускаючи її всередину.

Море бушувало, а грім оглушував, але що могла робити молода леді на палубі в таку годину? Це питання мучило містера Едварда, але він простяг їй чистий камзол з вовни вікуньї — дорогий подарунок, який він дозволив собі лише після того, як заробив солідне, на його думку, багатство.

Лавінія закуталася в камзол, скинула туфлі, які хлюпали водою, і впала в крісло, заплющивши очі.

Едвард підніс їй чашку теплої води з квітковим медом:

— Випийте.

Лавінія простягла руку і кількома великими ковтками осушила чашку.

До світанку вона не вимовила жодного слова. Волосся почало висихати, а водорості обсипалися дрібними шматочками на підлогу. Едвард уже збирався зробити їй зауваження, але вона, здається, спала.

О 6:30 вії леді Лавінії здригнулися, і вона прохрипіла:

— Дайте мені води. Води, прошу...

Задрімавши Едвард схопився зі стільця, який поставив навпроти крісла, де заснула Лавінія, і подав їй чашку.

Напившись, Лавінія витерла солоні губи тильною стороною руки та сказала:

— Цієї ночі когось не стало.

— Ви вели розслідування без мене? — Він стиснув поруччя стільця так, що його пальці побіліли.

— Це все, — Лавінія перевела подих, — що вас зараз цікавить?

Лавінія наказала служниці розплести волосся й, надягнувши теплу шапочку для укладки, лягла в ліжко.

«Ви вже знайомі», — слова леді Рози крутилися у неї в голові.

«Її звуть Жизель Адверпен».

Тая жінка, що втратила статус і статки через нещасливе кохання.

Змія вкусила мого батька за руку, і він почав кликати на допомогу своє перше кохання, марячи від болю. Моїй матері було прикро до сліз, — пані Адверпен була мила і люб’язно відкрила двері каюти непрошеній гості о першій годині ночі. — Бажаєте чаю, леді Фейрфекс?

Лавінія розгублено озирнулася в апартаментах третього класу. Нижче був лише трюм.

Каюта була розрахована на чотирьох, і люди тут стукалися б колінами, якби сиділи один навпроти одного. Стеля була низькою. Щось на кшталт туалету висіло на стіні. Крихітне вікно майже відсутнє, а лінія моря була прямо на рівні очей.

— Приємно дивитися на море так близько? — Лавінія завмерла біля вікна, намагаючись не торкатися туалету, вдивляючись у розбурхане море.

— У моєму віці море вже не заспокоює. Хвора спина потребує м’якого ліжка, але... пліткарі вже донесли вам мою історію? — Хмикнула вона.

— З вашої висоти мислення, — ухильно відповіла Лавінія. — Дозвольте я пригощу вас чаєм?

— Запрошуєте мене в каюту першого класу? — засоромилася стара Жизель, ховаючи руки в кишені.

— Там є м’яке ліжко для хворої спини, — Лавінія ввічливо посміхнулася. — До того ж якщо пам’ятаєте, я знайшла вашу парасольку.

— Говорили, але не принесли.

— Забула, не гнівайтесь. Як тільки почула, поспішила до вас, і зовсім вилетіло з голови прихопити її з собою. Але у вас буде унікальна можливість спробувати мій особливий ромашковий чай.

— Ромашковий? Це дуже простий чай, — вона склала руки за спиною. — Але це не відмова.

— Це докір? — Лавінія підняла брови. — Знаєте, кожен чай має свою мету. Кожен чай складається з трав, спецій та особливих пропорцій, за кожним стоїть своя історія. Я припускаю, — Лавінія підійшла ближче до пані. Суха, змучена, жорстка й глибоко поранена в душі жінка. — Ви готові розповісти мені свою історію за чашкою ромашкового чаю з імбиром. — Лавінія нахилилася ближче. — І нам не знадобиться мед.

Жизель тихо скрипнула зубами:

— Тоді прийміть і леді Беллу теж?

Лавінія ледь помітно усміхнулася. Звісно, пані Адверпен не могла безутішно ридати.

Шалений вітер і часті громовиці ховали шелест суконь і стукіт туфель двох дам, що поспішали під однією простою парасолькою, вчепившись одна в одну.

Глибока ніч і нелітна погода, — Жизель обтрусилася, перш ніж зайти в каюту. Вона ступала обережно, боячись залишити сліди на чистих килимах і підлозі.

— Ідіть сміливо, — дозволила Лавінія, — я попрошу слуг прибратися.

— Це досить приємно, так? — Жизель навшпиньки пройшла до столу і, елегантно поправивши сукню, сіла на стілець.

— Що саме? — Лавінія принесла чайник із трав’яним збором.

— Жити в оточенні слуг.

Лавінія не встигла нічого обміркувати, щоб відповісти на шпильку пані Жизель, як у двері постукали.

— Ці корабельні слуги дуже швидкі.

— Гадаєте, це леді Белла?

— Впевнена, — Лавінія розчинила двері.

Юна, трохи скуйовджена, але доведена до ладу дівчина стояла на порозі каюти першого класу, потираючи очі.

— Що сталося, леді Фейрфекс?

— Я знайшла парасольку вашої гувернантки.

— Віддали б завтра...

— Подивіться, яка починається гроза.

За вікном каюти першого класу гойдалися масляні ліхтарі зі слабким вогнем, але все ж можна було розгледіти високі бурхливі хвилі, що розкручувалися у білу піну під чорним небом із рідкими сірими проблисками на краях хмар.

— Заходьте.

Коли Лавінія відійшла вбік, Белла побачила свою гувернантку з обличчям, нічого не виражало, помішувала чай у чашці.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍