Олександра Малінкова - За крок від тебе , Олександра Малінкова

ГЛАВА 42

     Марія.

- Ти все таки отримав запрошення. - збуджено коментую, щойно взяла з рук Олега кольоровий папірець.

- Так! Це було досить не легко! - зашарівся хлопець. 

- Дякую, дякую, дякую… - прощебетала. - що не залишив мене у біді. 

      “Одному Богу відомо на що саме здатен той козел Педуард, у разі якщо я вчасно не поверну йому борг. Не здивуюсь, якщо його посіпаки чатуватимуть на мене. Тоді у цілях безпеки прийдеться зізнатися у всьому батьку і Марку, а це все одно що визнати себе невдахою і повністю передати цим двом чоловікам контроль над власним життям.

     Не виправдати очікування - гірше ніж бути комусь винною. Принаймні для мене так точно. Хто ж знав, що мій бізнес прогорить і його прийдеться рятувати.  А все ж йшло, як то кажуть з за планом, от тільки план був хріновим.”

- В тебе не так вже багато часу! - Олег поглянув на срібний годинник, який прикрашає його зап’ясток.

- Дійсно! Треба поквапитися! 

      “Якщо я хочу, щоб всі присутні чоловіки витріщались на мене, а не на свої карти.”

- Що з мене за запрошення? - діловито поцікавилась.

     “Як не як Олег доклав чималих зусиль, щоб його роздобути! А я завжди не любила бути невдячною.”

- Та нічого… - сором’язливо відповів. - може колись і мені буде потрібна допомога, то і мене в біді не залишеш.

- Звичайно! - посміхнулася і обійняла Олега.

- Тоді зустрінемося ввечері! - додав він на прощання.

     “Хто міг подумати, що наші дороги ось так перетнуться знову, та ще й в самий нелегкий момент для мене. Звичайно, ще нічого не вирішилося, я тільки тримаю в руці “білетик”, а те щасливий він чи ні, покаже лише час. Сподіваюся, що цього разу в мене все вийде. Але звичайно ще рано загадувати, щоб не розгнівити долю.”

     Попрощалася з Олегом, викликала таксі та помчала до своєї домівки з вітерцем.

     Адреналін такий, що аж підкидає, а у скронях пульсує.

    Швиденько розрахувалася з таксистом і підтюпцем кинулася до власного під’їзда. Та варто було підійти ближче, як від стіни будинку вмить “відклеївся” один з посіпак Едуарда. Я його з ним колись бачила.

- Агов! Тобі той, привіта просили передати та про борг нагадати! Доба залишилася, години спливають. - промовив спльовуючи на газон.

- Пам’ятаю! Дістали вже нагадувати! - огризнулась. 

- Ти давай, цей, чемно зі мною себе поводь! - цідить здоровань.

- А інакше що? - підпираю боки руками.

- Підкину Едуарду ідейку по іншому щоб відробила свій борг! - не розгубився він.

     “Той, цей… Де Едік бере цих одноклітинних?”

- Відвали з дороги! - видаю і намагаюся обійти цього неприємного типа, одночасно пригадуючи чи залишила в сумці газовий балончик.

- Доба! - знову заводить стару пісню Едікова “шестірка”, але на моє здивування відходить в бік, і дає мені змогу потрапити до власного під'їзду.

     Нарешті дісталася власної домівки. Відхекалася, притулившись хребтом до холодного полотна вхідних дверей. На всяк випадок перевірила ще раз, чи зачинила на всі замки.

      “Мало часу! Досить зволікати!”, - видала собі вказівку.

     Поглянула на себе у велике дзеркало на стіні. Волосся зібране в високий хвостик, під очима темні кола від безсонної ночі, і далі за списком. Це на мій зовнішній вигляд мають задивлятися всі чоловіки? Наївна!

     Для цього треба ще прикласти чималих зусиль…

    Після трьох годин чаклування, я таки почала бути схожою на дівчину. До того ж - привабливу дівчину. Ну добре, навіть шикарну дівчину. Яка йде на цю вечірку не з метою “заробити”, щоб віддати чималий борг, а для того, щоб урізноманітнити нудний вечір! 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍