Клайв Стейплз Льюїс - Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

років. Навряд чи ваша високість доживе до їхньої наступної зустрічі, тож було б добре, аби ваша високість відійшли до сну трохи раніше, аніж звичайно, і тоді, коли настане час, я розбуджу вас.

Хоч астрономія і не мала нічого спільного зі Стародавньою Нарнією, про яку так кортіло дізнатися Каспіану, він не відмовився від такої пригоди, як не зробив би цього жоден хлопчик. Тож, хоч і без особливого завзяття, він погодився лягти спати раніше, ніж звичайно. Забираючись у ліжко, принц був певен, що ще довго не зможе заснути, та ледь заплющив очі, як поринув у глибокий сон. Прокинувся він від того, що хтось легенько трусив його за плече. Спочивальню заливало таємниче місячне сяйво. Доктор Корнеліус, вдягнений у темний плащ із каптуром, стояв у головах ліжка, тримаючи в руці ліхтар. Каспіан, що одразу ж пригадав їхню розмову, хутко зіскочив із ліжка й натягнув на себе першу-ліпшу одежу. Хоч літо вже було в розпалі, надворі стояла не по-літньому прохолодна ніч, і Каспіан навіть зрадів, коли наставник накинув йому на плечі плащ на кшталт того, у який був убраний сам, а на ноги натягнув пару теплих м’яких капців. За мить ледь помітні у своїх темних шатах наставник та учень уже нечутно пробиралися палацовими переходами.

Здолавши чимало похмурих переходів та сходинок, через низенькі дверцята вони нарешті піднялися на оглядовий майданчик однієї зі сторожових веж. З одного боку від неї простягнулася парапетна стіна з бійницями, а з іншого майже прямовисно спадав крутий дах; під ними таємничо мерехтів темний густий палацовий сад, а десь над головою, у глибокому синьому небі, миготіли далекі зорі та блідим сяйвом світився місяць, а за кілька кроків вони опинилися перед дверима, що вели до Головної вежі, — доктор Корнеліус нечутно їх прочинив, і крученими сходами вони попрямували нагору. Каспіан навіть дух затамував від хвилювання — йому й близько не дозволяли наближатися до тих сходів.

Довгі гвинтові сходи вивели їх на вершечок вежі, і Каспіан аж охнув, як побачив навколишню красу. Далеко-далеко праворуч темніли невиразні обриси Західних гір, ліворуч — зміїлась срібна стрічка Великої ріки. Навколо стояла така дзвінка тиша, що можна було почути шум водоспаду на Бобровій греблі за милю з гаком від палацу. На сході принц помітив дві зорі, такі яскраві, що не помітити їх було неможливо, — вони сяяли, немов два невеличкі місяці. І майже торкалися одна одної.

— Чи вони зіткнуться? — зі страхом та благоговінням запитав принц.

— Ні, любий принце, — заспокоїв його доктор; він також розмовляв ледь чутним шепотом. — Їхні небесні високості не схиблять у фігурах своїх танців. Зустріч цих двох планет ознаменує поворот на краще для багатостраждальної Нарнії. Тарва, князь Перемоги, вітає Аламбіль, княгиню Миру… Вони зійдуться бік-о-бік для того, аби знову розійтися.

— Шкода, що за деревами майже нічого не видно, — зауважив Каспіан. — Треба було піднятися на Західну вежу — хоч вона й не така висока, а от дерев там менше.

Кілька хвилин доктор Корнеліус мовчки спостерігав за планетами. Нарешті він глибоко зітхнув та повернувся до Каспіана.

— Що ж, — промовив він, — ось ви і побачили те, що вже не побачить жоден із ваших сучасників… Ви мали слушність, зауваживши, що спостерігати за планетами нам було б краще із Західної вежі, та у цієї вежі є кілька беззаперечних переваг…

Каспіан підвів очі на наставника, утім, обличчя доктора приховував каптур.

— Перевага цієї вежі в тому, що під нами шість порожніх кімнат та довгі сходи, а двері, що ведуть угору, — на запірці, тому підслухати нас буде неможливо.

— І ви зможете розповісти мені те, що до того приховали? — зрадів Каспіан.

— Так, мій принце, — відповів доктор, — але пам’ятайте: розмова наша має залишитися в таємниці.

— Обіцяю вам, наставнику! — поклявся Каспіан. — Будь ласка, далі!

— Що ж, слухайте… Усе те, про що розповідала вам няня, зовсім не казки, а справжнісінька правда. Нарнія — не батьківщина заморців і навіть не батьківщина людей. Споконвіку ці землі були країною Аслана, країною звірів, що вміли говорити, країною наяд і дріад, фавнів і сатирів, гномів і велетнів, богів і кентаврів. Із ними і воював ваш пращур, Каспіан Перший, ватажок заморців! І це саме через вас, через заморців, заніміли ручаї, дерева та звірі, не стало сатирів і фавнів, а ви намагаєтеся винищити навіть саму пам’ять про них! Недарма король забороняє не те що говорити, а й навіть думати про Стародавню Нарнію!

— Якби ж того тільки не трапилось! — забідкався Каспіан. — Хоча я й радий, що все то правда, яка б гірка вона не була.

— Багато хто з вас потайки вважає так само, — зауважив Корнеліус.

— Як дивно ви говорите, докторе: що ви маєте на увазі, коли говорите «з вас»? Зрештою, ви й самі заморець! — вигукнув Каспіан.

— Гм, невже я схожий на заморця? — гмикнув доктор.

— Ну, гаразд, хай ви не заморець, та принаймні людина… — вже не так упевнено зауважив Каспіан.

— Та хіба? — низьким голосом повторив доктор, відкидаючи каптур, щоб Каспіан міг краще розгледіти його обличчя у яскравому місячному сяйві.

І в яскравому місячному сяйві Каспіана осяяла здогадка — зненацька він зрозумів те, що й так немовби впадало в очі й разом із тим вислизало від розуміння, про що він мав би здогадатися ще дуже давно, адже доктор Корнеліус не ховався, а навпаки, увесь час був на виду. За людськими мірками доктор Корнеліус був занадто малорослий, занадто гладкий та носив занадто довгу бороду. І тут дві думки промайнули в голові Каспіана майже одночасно. Одна жахлива: «Він не людина, він гном, справжній гном, і він привів мене сюди, щоб убити!», а друга — радісна: «Адже це чудово, що він гном, справжній гном, нарешті я бачу справжнього гнома!»

— Що ж, ви нарешті здогадалися, — розвіяв залишки сумнівів Корнеліус. — Чи, точніше сказати, майже здогадалися. Бо я гном лише наполовину. У моїх жилах тече і людська кров, від матері. Після поразки у великій битві багато хто з гномів утік, аби потім змішатися з заморцями та до скону прикидатися людьми, голячи бороди та не показуючись на людях без взуття на високих підборах. Я один із тих гномів-напівкровок, і коли ще десь на землі залишилися справжні гноми, вони — закладаюся — безсумнівно нарекли б мене зрадником. Та ніколи за довгі віки не забували ми про наш народ та ті дні, коли Нарнія була вільною, а її мешканці —