Маріо Варгас Льоса - Поклик племені, Маріо Варгас Льоса

class="p1">З іншого боку, він був першим інтелектуалом, який наважився заявити, що незалежність Алжиру є неминучою — в «La Tragédie algérienne» (1957), книжці, написаній в часи, коли майже вся французька лівиця, включно зі соціалістичною партією, стояла на реакційній та націоналістичній позиції щодо цього питання. Мішель Вінок резюмував скандал, який зчинився у правій пресі через зайняту Реймоном Ароном позицію супроти ура-патріотичного націоналізму, через який Франція — від соціалістів до ультраправих — вимагала, щоб Алжир залишався під суверенітетом Франції та було ліквідовано бунтівний Фронт національного визволення[86]. Думки Арона були логічними і неспростовними: не годиться обстоювати, з одного боку, лібералізм і демократію, а з іншого — імперіалістичну і колоніальну політику стосовно народу, який заявляє своє право бути незалежним. Бо й справді, коли в ХІХ столітті Франція вторглася й окупувала Алжир, прогресивніша Франція (насправді вся Європа) вважала, що «колонізувати» означає забезпечити прогрес суспільствам, які жили у феодальному мракобіссі, боротися проти рабства, ліквідувати неписьменність, принести їм філософію Просвітництва, сучасну науку й техніку — одним словом, усі ті міфи, які заспокоювали совість колоніальних супердержав. Але в ХХ сторіччі ці небилиці були спростовані грубою й очевидною дійсністю — безжальною та жорстокою експлуатацією колонізованих через расистську, дискримінаційну і протиправну політику колонізаторів, — і Арон пояснював це як завжди об’єктивно й розумно: Франція, поборниця свобод, не може відмовляти алжирцям у праві створити власну державу й обирати свій уряд.

Фактично вся правиця у Франції відчула себе зрадженою тим, кого вважала своїм найкращим інтелектуальним рупором. На голову Арона посипались образи, його називали «раціоналістичним інтелектуалом, позбавленим людяності» (Д. Арлон), засуджували «його політичний стоїцизм крижаного штибу» (Жуль Монро), його «сухий реалізм» (Ж. Ле Брун Керіс) і його «льодяну чіткість» (Франсуа Моріак). Інші винуватили його в тому, що він зробився «речником великого американського капіталу», не бракувало й антисемітських нападок, як та, що з’явилася в «Le Reveil de La France», де його порівнювали з Мендесом-Франсом і Серваном-Шрейбером (також євреями за походженням) і нарікали на «тих французів, які досі не призвичаїлися до Франції»[87].

«Опій інтелектуалів»

Та найбільші розходження в Реймона Арона були з радикальними лівими мислителями його покоління. Він був затятим опонентом — і багато років майже єдиним — марксистських та екзистенціалістських теорій Сартра, Мерло-Понті та Луї Альтюссера, як це засвідчують його полеміки, есеї та статті, зібрані в томах «Polémiques» (1955)[88], «D’une sainte famille à l’autre» (1969)[89] і чудовому аналізі марксизму та культури під назвою «Опій інтелектуалів» (1955), який Франсуа Фюре дуже влучно назвав «книжкою про зіткнення та філософію».

У ній цей «невиправний ліберал», як він сам себе називав, аналізує позицію інтелектуалів щодо влади і держави, починаючи із Середньовіччя й описує схожості та відмінності між інтелектуалом, який в Радянському Союзі підпорядкований догмам комуністичної партії, та інтелектуалом-«скептиком» (то була характерна для нього манера казати «вільний»): «Позовімо зі своєї ласки прихід скептиків, якщо вони повинні загасити фанатизм»[90].

На думку Арона, марксизм, як колись був нацизм, є типовою «світською релігією» нашого часу — дефініція, яку він вперше вжив у «Ля Франс Лібр» 1944 року. Серед найцікавіших сторінок є детальне пояснення ним догматики, на яку перетворився марксизм, чий ментор колись назвав релігію «опієм для народу». Його схожість із Католицькою Церквою очевидна, принаймні зовні: для обох є спільним оптимістичне месіанство — безкласове суспільство стане кінцем історії й покладе початок райській ері миру і справедливості для всього людства, — ідеологічна догма, згідно з якою історія є результатом класової боротьби, а комуністична партія її авангардом, війни, в якій пролетаріат уособлює праведників, вибавителів добра і стає знаряддям, завдяки якому експлуататорську буржуазію буде розбито й останні стануть першими. Цю книжку було написано, коли «робітничих священиків», які проклали міст між католицизмом і комунізмом, врешті осадив Ватикан, і Реймон Арон дуже тонко описує тих вірян, чиїм головним рупором був журнал «Esprit» («Дух»), які вважали сумісними марксизм і християнство і фігуруватимуть серед найактивніших «попутників» комуністів. Їхнє об’єднання, на думку Арона, містило в собі нерозв’язне протиріччя, бо Церква, хоче вона цього чи ні, завжди «укріплює встановлену несправедливість» і «християнський опій робить народ пасивним», тоді як «комуністичний опій спонукає його бунтувати» (с. 300). Та принаймні в чомусь дві релігії — священна і світська — схожі між собою, бо «сталінська релігія», як і християнська, виправдовує всі жертви, безчинства і зловживання заради раю, «майбутнього, яке віддаляється в міру того, як наближаються до нього, того моменту, коли народ збере плоди своєї тривалої терплячості» (с. 301).

Кажучи все це, варто уточнити, що «Опій інтелектуалів» написаний радше не проти комуністів, у проти криптокомуністів, попутників і корисних ідіотів, яких у повоєнній Франції представляли ліві християни та екзистенціалісти, зокрема Жан-Поль Сартр і Моріс Мерло-Понті, критика яких у цьому есеї є нищівною.

Арон показує, що як праві, так і ліві переживають у своєму лоні таке розладдя, що неможливо говорити про об’єднану лівицю, спадкоємицю великої революції 1789 року, яка є світською і прибічницею ліберальної та егалітарної культури. А також — що проблемою лівих сил є питання свободи. Він нагадує, що в Англії лейбористи, які були при владі від 1945 року, провели великі соціальні реформи, «розоривши багатих», але при цьому не знищили громадянські свободи, тоді як сталінізм ліквідував їх, поширивши контроль держави на все економічне життя.

Він описує крах Четвертої республіки, коли голлізм зазнав поразки на виборах. Міф революції, втілений в СРСР, спокусив численну групу інтелектуалів, як це показує полеміка 1952 року між Сартром і Франсісом Жансоном, з одного боку, та Альбером Камю, з іншого, щодо концентраційних таборів у Радянському Союзі. Позиція Арона, дуже близька до позиції останнього, є дуже критичною щодо Сартра, який не заперечував існування ГУЛАГу — на той час ця назва, яку через роки розголосить Александр Солженіцин, ще не була загальновідомою, - але виправдовував його, бо, на його думку, СРСР попри все представляв собою оборону пролетаріату в його смертельній боротьбі з буржуазією. Арон підкреслює той парадокс, що насильство щораз більше вабить інтелектуальний клас, тоді як у французькій політичній реальності революція віддаляється і блякне. І запитує себе, чи нема у цьому прагненні насильства багато спільного з тією принадою, яка завжди манила європейських правих екстремістів, тобто фашистів і нацистів.

Найпереконливішою і найблискучішою з тем, викладених в «Опії інтелектуалів», є «Міф про пролетаріат», на якого Маркс покладав функцію врятувати людство від несправедливості та експлуатації і заснувати безкласове суспільство, справедливе і вільне від суперечностей. Арон вказує на месіанські, юдео-християнські, витоки цього переконання, акту віри, якому бракує наукової