Анна Мавченко - З роду старої крові, Анна Мавченко

Корнелія на мить відірвалася від книги, щоб перевести дихання й обдумати нову інформацію. Історія направду вражала. Такого вона б точно не знайшла в бібліотеках смертних, адже вся доступна там література здебільшого розповідала історію Середнього світи з моменту Великого поділу. Що було до того вона погано уявляла, як і смертні історики, схоже. Однак тут і тепер перед нею прочинялася завіса чогось неймовірно захопливого. Чогось, від чого закипала кров, розганяючи тілом хвилі бентежного тремтіння. Чогось стародавнього, старомудрого та сакрального. Чогось, що пробуджувало в душі побожний трепет і гордість за своїх предків. Гордість за величних драконів, у чию силу повірили навіть боги.

Еллі знадобилося кілька довгих хвилин, перш ніж знову повернутися до вивчення історії виникнення поважних родів драконової раси. Втім далі все складалося цілком логічно: після втихомирення расової ворожнечі дракони осіли на землі, зусібіч відмежованій водою, щоб відділитися від інших рас, захистити свої таємниці, зберегти чистоту крові й дотримуватися справедливого нейтралітету у володарюванні. Територію невеличкого континенту поділили порівно між імператором Сонця й імператором Ночі. Кожен імператорський двір отримав у підпорядкування три роди, найближчі до природних начал їх повелителів. Так, поруч із Двором сонця постали Дім грому та блискавки, Дім вітру і Дім життєдайної сили, а поруч із Двором ночі з’явилися Дім полум’я, Дім землі та Дім темряви й хаосу.

Далі історія розповідала про перших імператорів і їх епоху, про зародження нового світу, в якому всі раси були об’єднані й не ділилися на три різних світи. І якщо спершу ідея рівності здалася Корнелії прекрасною, то згодом дівчина зрозуміла, що рівність лише породила нові проблеми, які загрожували перерости у щось більше. Щось нехороше, від чого світ необхідно було вберегти. Люди, чиє крихке життя обмежувалося щонайбільше одним століттям, не могли розділити з вищими расами спосіб їх життя й існуванні. Особливості деяких рас просто суперечили одне одному, їхній природі: ельфи не могли жити разом із дроу, перевертні не терпіли вампірів, вампіри жадали людської крові, а люди – скорити стихії, яким підпорядковувалися духи природи й елементалі. Саме тому через деякий час виникла потреба в розмежуванні рас, і цей процес затягнувся на довгих кілька століть, бо вимагав серйозного земельного перерозподілу й утворення нового справедливого політичного механізму...

Корнелія ще довго сиділа над книгою, дедалі глибше пізнаючи культуру раси, частинкою якої зовсім нещодавно стала. Точніше, вона була нею завжди, однак лише тепер ця правда їй відкрилася. І вкотре в голові виринуло питання про батьків. Воно безупинно мучило її, тепер ще й з особливою силою… Одначе чітких відповідей, на жаль, книга не давала, бо розповідала про давню історію, а не загадкове сьогодення.

Принцеса заплющила очі й відкинула голову на прохолодну поверхню стіни, збираючись із думками. Якщо вона справді належить до роду імператора Сонця, то чи може бути її народження якось пов’язане з його зникненням? Ця теорія має право на існування, однак не пояснює зникнення імператора Ночі, а ці дві події безумовно пов'язані: не може ж бути все це великим дивовижним збігом! І досі не зрозуміло, яку роль у всій цій історії відігравала королева Аліша. Вона не могла не знати, що Еллі – не донька короля Сайріфії. І все одно мовчала. Чому? Навіщо стільки років брехала королю Осмальду? І чи знала, хто справжній батько дитини, яку вона називала своєю дочкою?

«Як же все складно!» – змучено зітхнула дівчина. Розплющила очі й перевела задумливий погляд на пейзаж за мутним вікном, а тоді обережно протерла рукавом шибку. Кілька сніжинок упали на скло й швидко розтанули. Так і правда тане в забутті, якщо про неї не згадують. Еллі залишалося сподіватися, що на землях імператорів вона знайде всі потрібні відповіді. Й не лише їх.

Понад усе вона прагнула нарешті знайти себе. Новий сенс, щоб жити. Цього хотіла б її мати. А сама Корнелія… Вона достоту не знала, чого насправді хоче. Увесь її світ роками обмежувався суворими стінами холодного й нелюбого замку. Вона не раз порівнювала себе із нещасними принцесами з дитячих казок. Відмінність була лише в одному: тих у полоні тримав злий дракон, її ж саме дракон врятував і не від будь-кого, а від людини, яку дівчина все своє свідоме життя вважала рідним батьком.

Невже таємничий Інґвар Хродґейр, безсмертний, самопроголошений лорд Скальдських земель, і справді став її принцом-рятівником? Що як ця подорож – останній ривок на багатостраждальному шляху до тихої гавані, де вона забуде про всякі страждання і зможе вільно вдихнути на повні груди? Без страху сказати щось зайве, без страху поглянути не туди, без страху не прокинутися вранці, без страху потрапити під гарячу руку батька, просто без страху…

Блідою щокою раптом скотилася самотня сльозинка. Корнелія знову заплющила очі й уявила, що все її життя – сон. Жах, який розвіється із настанням світанку. Спогади зотліють, наче й не було нічого. Шрами не пектимуть проклятим тавром. Страх не стане другом, біль – страшним недугом… все назавжди лишиться звичайним сном.

– Мамо, – прошепотіла Еллі тремтливим голосом, – мені тебе так не вистачає!

І, мовби вчувши її розпач, вітер за вікном завив ще дужче, здійнявши в повітря білу завісу сніжинок.