Айрін Ван - Звільни мене опівночі, Айрін Ван

— Я не знаю як це пояснити, все складно. Зі мною такого раніше не відбувалось.

— А ти вже спробуй! — уїдливо кидає у відповідь.

— Ленхарте, тримай себе в руках, — стає на мій захист Керан.

 Схоже не тільки мені не сподобався тон з яким він це сказав. Розумію, що він злиться, але не дозволю виміщати свою лють на мені. Я не винна в тому, що Даріс виявився більш кмітливим, ніж вони вважали.

— Тобі краще піти провітрити голову — натякає на те, що зараз не найкращий час вияснювати стосунки й пригадувати старі образи.

 — Я нагляну за ним, та в дечому він має рацію, важливою може виявитись будь-яка деталь, — натякає на необхідність цієї розмови Марак й поспішає наздогнати брата.

Ми з Кераном знову залишаємось наодинці.

— Пробач, ми всі трохи знервовані. Не очікували, що все так затягнеться.

— Тоді на льодовому майданчику це не було схожим на сон. У мене склалось враження, що я бачила чужий спогад, спогад із далекого минулого, в якому фігурував Ленхарт. Швидше за все він вже й сам про це здогадався.

— І не тільки він. Ми всі помітили твою реакцію на нього після пробудження. Це якось пов’язано із його вампірським минулим, — радше констатує, ніж запитує.

— Так. І це жахливо, — ледь стримую сльози, які болючою грудкою застряють у горлі.

 Керан помічає мій стан й прямує за водою. Простягає мені склянку й пропонує присісти на диван.

— Там було скільки мертвих людей. І чоловіків, і жінок. Всі вони лежали в крові у ногах Ленхарта, а на його закривавленому обличчі не було нічого людського. Це був погляд звіра, монстра без краплі жалю й каяття, — наче на підтвердження власних слів по моїх щоках вже струменять сльози, які я так відчайдушно намагалась стримати.

— Це і є вплив Даріуса, якого ми так остерігаємось. Саме з цим нам довелось боротись в минулому. Ось чому для нас так важливо якомога швидше його спіймати.

— Я була, наче в тілі незнайомої жінки, та для Даріуса вона була близькою. Він не хотів давати їй дозвіл на одруження з Ленхартом й спеціально привів її в те місце.

— Ти бачила спогад Леї — сестри Даріуса.

— Навіщо він показав мені спогад своєї сестри?

— Це ж очевидно, щоб наочно продемонструвати, що ми не кращі за нього. Та проблема в тому, що саме через нього мій брат став таким, — голос Керана звучить з нотками приреченості.

— Пробач, я не хотіла тебе засмутити.

— Тут твоєї вини немає. Це почалось ще задовго до твоєї появи.

— Що сталось з Леєю?

— Нам невідомо. Вона без сліду зникла ще до того, як нам вдалось ув’язнити Даріуса.

— Але ж люди так просто не зникають.

— І це мені говорить дівчина про існування якої просто забули, — зайвий раз не упускає можливості нагадати мені про власні втрати. Сприймаю його слова надто болісно, щоб продовжувати цю розмову.

— Я про це не подумала, але дякую, що нагадав, — чеканю у відповідь й хочу піти геть.

— Я не хотів тебе образити — ловить мене за зап’ястя й притягує ближче до себе.

 Я не знаю, що зі мною відбувається, та я не можу відвести від нього своїх очей. Керан спочатку вагається чи відпускати мене, а після залишає на моїх губах легкий, майже невагомий поцілунок.