Сано Бенсан - Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан

Матеус знову всміхнувся, подивившись на Вайлет. Та одразу ж почала готувати моє замовлення. Роман глянув на годинника, а коли повернувся Іван, той простягнув до мене сканер. У своєму комунікаторі я відкрив банківський код, який здоровило одразу ж зісканував, а вже за мить на мій рахунок поступила перша частина обумовленої суми. Задоволено всміхнувся до чоловіків по той бік столу, і виставив на таймері необхідний час. Хруснув наостанок пальцями та увійшов в систему. Важко було спершу зосередитись, коли декілька пар очей, майже не змигували з мене. Втім, коли Роман зі своїм бугаєм про щось почали перешіптуватись, я не стримався.

— Ей! — окликнув їх. — Тут дехто намагається працювати!

Показово долонями вказав на своє робоче місце, а вже після цього Роман кивнув Івану, і той залишив нас. Намагаючись непомітно оминути систему безпеки Матеуса, я відпрацьовував вже на практиці деякі лазівки, які днями завітали до моєї голови. Чесно кажучи, навіть я тоді здивувався, аж настільки воно було дивним і незрозумілим. Але доки я сидів за столом Романа, складалося враження, що я прописував абсолютно новий для мене код, бо Етеріал я зламував зовсім іншим скриптом. Часом навіть здавалося, що пушки моїх пальців горіли над клавіатурою, яка реагувала блискавично, немов вона читала мої думки. Декілька разів сам всміхнувся від такої нісенітниці. 

Згодом навіть не помітив, як Вайлет знову підкотила до мене із тацею в руках. Першого разу я так захопився, що геть не звернув на неї уваги. А тепер явно щось пішло не так. Зблизька вона виглядала правдоподібніше, якби не її механічні рухи та ролики на підошвах. Втім, я досить зацікавлено спостерігав за кожним її рухом, навіть вражено відмітив досконало створену шкіру. Карі очі цього гіноїда іноді поглядали на мене, а від того ставало ще й моторошно, бо ж справді вперше так близько бачив подібного робота. Тепер варто було лише уявити, скільки їх блукало в мегаполісах, якщо вже їх у нас змогли дозволити.

— Смачного, пане, — сказала Вайлет на диво приємним голосом, який анітрохи не видавав її штучності, на відміну від рухів.

— Ага… Дякую.

Подивився на Романа, який всміхався, потираючи чоло.

— Що не так? — запитав я, відкусивши шматок від нового сендвіча. — Коли я працюю головою, то вдвічі голодний.

— Воно помітно. Та, бачу, що в когось на дівчину також часу нема.

І я завмер, злісно зіщуливши очі, ледь дожовуючи їжу.

— Мені лише цікаво, бо я вперше побачив гіноїда так близько. 

— Молодість вона така… Але ти продовжуй.

Та я вперто схрестив руки на грудях. Втім, розумів, що в цій ситуації я нічого не зміню. Тому зітхнув, ще раз глянувши на Вайлет, яка всміхнулась мені, і повернувся до роботи. Якщо тепер це можна було так назвати…

Хм. Стає все цікавіше. Я поглянув на свій таймер, на якому пройшло майже дві години, а потім на екран, на якому активно прописувалися наступні слова:

«Просто вдай. Далі я сам.» 

Я так і робив, рухаючи пальцями над поверхнею. Сам же уважно слідкував за неймовірною швидкістю письма. Символи були не знайомими мені, але від них мій подих буквально перехоплювало. Так тривало приблизно хвилин двадцять, а потім нове повідомлення:

«Готово. Щойно він увійде в систему, аби переконатися, що справу зроблено, в тебе буде десять хвилин, щоб вийти звідти. Не хвилюйся, ти це вмієш. Система безповоротно буде знищена щойно він активує її, але тобі краще не зволікати. Все. Дій.» 

Текст зник, а натомість виникло віконце з пропозицією «завершити». І я розумів, що це ця мить, коли я мусив дограти цю роль ідеально, але відчував скажене хвилювання. 

— Щось не так? — донісся голос Романа, немов десь здалеку.

Але мотнув головою, подивившись на нього.

— Ні. Все.

Здалось, що моя розгубленість не приховалась від чоловіка, бо він з недовірою глянув на мене, підвівшись з крісла. В кілька кроків обійшов стіл і теж подивився на екран з віконцем підтвердження.

— То чого ти чекаєш? — запитав Роман і вже потягнувся рукою, щоб завершити.

Та я хвацько перехопив його руку.

— Гроші, — вже з більшою впевненістю заявив я, на що Матеус лиш сіпнув губами, і ривком підтвердив запит. — Ей!

— Спершу я переконаюсь…

— Але умова була не така! 

— Звісно. Чекатимеш, якщо вже так потрібні гроші, — сказав Роман, слідкуючи за перезавантаженням.

Я підвівся з крісла, зображаючи невдоволеного підлітка і поглядаючи на годинник. Підхопив наплічник, невдоволено буркаючи під носа доки одягав його. Це веселило Романа, але не дуже Вайлет, яка уважно стежила за мною. Не чекаючи нічого більше я подався до ліфта, але голос Матеуса спинив мене:

— Ти куди це пішов?

— Туди, де не взувають при першій же нагоді, — відповів ображено.

— Сказав почекати…

— Це у вас час нескінчений, пане Матеус, а мій час має рамки. Надумаєте заплатити — мій рахунок не змінився. 

Показово застрибнув на борда і проїхався до ліфта, але той одразу ж відкрився і з нього посунув на мене Іван. Явно налаштований таки затримати мене тут.