Сано Бенсан - Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан

Розділ 15

— Час вийшов.

— Я в курсі, тому й сів, — відповів досить впевнено, не зводячи з Романа очей. — Переходьте до суті.

Чоловік смикнув бровами, а слідом за тим подав знак Івану рушити з місця. Я, звісно ж, напружився, але розумів, що не посеред вулиці ж він розповідатиме про свої зловіщі задуми. Звісно, про які я нічого «не знаю». Поглядаючи за вікно, досить не складно було вирахувати, що прямували ми саме до «Міраля», про який неодноразово чув в університеті. Якби не Етеріал, то дітище Романа злетіло б на найвищі щаблі. Звісно, він конкурував ще й з двома попередніми, але з ними краще б було укласти альянс, аніж воювати проти володарів Етеріалу поодинці. До речі, я знову повернувся до цього запитання, на яке Емікс так і не дав відповіді. У мережі він мав свої повноваження, але ж і нею мали б керувати ззовні… І знову на думку спав батько. Вірніше міністерство, чи що воно там було насправді, де він працював. Ну і моє чуття настовбурчувалося, а ігнорувати його я не звик…

— Приїхали, — почув я голос Романа, який повільно вибрався з автівки.

Я ж поквапився за ним, обхопивши свого борда міцніше. Ні, цього разу я не планував ним відбиватись, адже тепер в мені вбачалась певна цінність. Тому я був упевненим в тім, що мене й пальцем не торкнуться. Знайомий ліфт підіймав нас у ту печеру, але весь цей шлях Матеус мовчав, поглядаючи то на годинник, то на табло вгорі. Щойно пролунав сигнал, дверцята розійшлися в сторони, і Роман попрямував до свого столу. Відсунув своє крісло та жестом вказав мені сісти в нього. Я дещо розгубився. Поглянув на Івана за спиною, а потім знову на Романа. Таки серйозно. Опустивши свій транспорт на підлогу, поруч з ним кинув і свій наплічник. Сівши у крісло, я все ж подивився на екран перед собою. Знайома емблема… Але мусив вдати нерозуміння. 

— Ем… — протяжно видихнув я, знову глянувши на Матеуса. — І як це розуміти? Для цього я вам потрібен?

Роман лиш трохи смикнув кутиками губ, але не відповівши він відійшов до барної стійки, якої я навіть не помітив минулого разу. За нею миттєво опинилася дівчина із порцеляновою шкірою, яка широко всміхалась. Нічого не запитуючи, вона враз почала готувати якийсь напій для Романа, і тільки придивившись до її рухів, стало зрозуміло, що вона несправжня. Ну звісно ж, маючи такі гроші, Матеус міг дозволити собі й власного андроїда. Чомусь мій погляд одразу ж спинився на Іванові, який постійно був, як кам’яний. 

— О, ні, — всміхнувся Роман, помітивши мій подив, — Іван не андроїд. Він від природи серйозний. А це, Вайлет. 

Людиноподібна ввічливо всміхнулась і ледь кивнула головою на знак пошани.

— Ніколи б не подумав, що і в Києві можна побачити таких… — вирвалося з мене, чим я ще більше розсмішив Романа.

— Думав, що лише у мегаполісах люди можуть дозволити собі подібні забаганки? — чоловік повільно наближався до мене, тримаючи в руці склянку.

— Не те щоб… Гадав, що вони досі дозволені лише на державних об'єктах…

Матеус повільно зіщулив очі, відчуваючи мій крихкий натяк.

— Бувають виключення. Але краще до справи…

— Ви хочете, щоб я зламав найзахищенішу систему, пане. Гадаю, ви в курсі, що трапляється зі зловмисниками, які втручаються туди? 

— Ну, але ж з тобою нічого не трапилось… — він всміхнувся ширше. — Так, я в курсі, що ти неодноразово ламав їх.

— Ага, і що кожну мою спробу вже вираховують чи не одразу…

— Але тут зовсім інший шлях…

— Який приведе їх до вас… — все ж намагався вигравати трохи часу, доки Роман думав, що «ламав» мене.

Чоловік сів у крісло навпроти й зробив кілька ковтків, дивлячись прямо мені у вічі.

— За це ти не турбуйся, малий. За мій захист є кому подбати, а ти всього лиш знайди необхідну шпарину. 

— І все? — з недовірою перепитав я, почухавши підборіддя.

Роман завагався з відповіддю.

— Майже, але зараз це основне твоє завдання. 

— Припустімо. Оплата? — починав топити лід, від чого Роман виглядав цілком задоволеним.

— Віддаєш перевагу ефірам чи готівці? 

— Байдуже. Але частина зараз, друга коли знайду шпарину, а третю по завершені.

Мабуть, я таки не переставав дивувати Романа, бо він навіть не заперечував. Втім, я таки вирішив іти ва-банк, якщо вже така справа, тому написав на екрані бажану суму й повернув екран до чоловіка. О, так… Значуща мить, що Матеус почав розуміти, що не просто на якогось там кур’єра натрапив. Його брови так і зупинилися біля перенісся, а жовна нервово заворушились, після чого він зробив ще два ковтки. А потім клацнув пальцями, привертаючи увагу Івана. Щось йому шепнув на вухо і той поквапився до ліфта.

— Недооцінив, — видихнув Роман, повернувши увагу до мене.

— Дякую, сприйму це за комплімент, пане.

— Скільки тобі потрібно часу? — запитав він, допивши свій напій.

Я спершу підтиснув губи, зазвичай мені вистачало години, але там я діяв зі вже знайомою системою. А тут в мене ціль була саме Романова, про яку я нічого не знав. Теоретично, але це не рахується. 

— Дві-три години, — відповів я, але поквапився додати: — І декілька сендвічів, бажано з якісних продуктів, і чашки чаю. Гадаю, вистачить.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍