Сано Бенсан - Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан

— Ви це серйозно? — видихнув я, озирнувшись на Романа зі сталевим обличчям.

— Я сказав чекати, малий.

— Ви не маєте права затримувати мене проти моєї волі. Оскільки, я цього не хочу, то й всього найкращого… — додав я всупереч його гнівному настрою, наближаючись до Івана.

Лавіруючи апартаментами від Івана, я геть не помічав інших рухів, бо мав вкластися у відведений час. Коли здоровань збив мене із борда, я вхопив свого скейта та з усієї сили замахнувся в коліно охоронця. Підвівшись на ноги ринувся вперед, але постріл у спину змусив мене зробити кульбіт у бік ліфта, який саме відчинився. 

— Зупини його! — донісся лютий голос Романа, у той час, як чиїсь руки затягнули мене в кабіну.

Але дивним було не це… Ну звісно, поки що я був ще живим, попри біль десь позаду. Втім, поки що я здивовано оглядав карі очі Вайлет, яка якось незрозуміло дивилася на мене. Озирнувся і зрозумів, що тут ми лише вдвох, але внизу нас гарантовано чекатимуть.

— Чому ти це зробила? — невпевнено запитав я, намагаючись підвестися, та людиноподібна мовчала. 

Коли я все ж підвівся, щось із дзенькотом впало на підлогу. Звісно ж, це не Вайлет розсипалась, бо виглядала вона надсучасною для цього. Та зігнувшись, я підняв металевий шматок… Здається, здивувалась навіть андроїдка. Але ліфт зупинився на третьому поверсі, і Вайлет потягнула мене за собою. Деформовану кулю я заховав у нагрудну кишеню куртки, намагаючись обробити останні кілька хвилин. Або ж навіть весь час, проведений у покоях Романа.

— Я розумію, що ти на колесах, але мої колеса, залишилися в покоях твого господаря… — приповідав дорогою, доки біг за «дівчиною», бо досі в голові не вкладалося все це.

Але остання моя фраза їй вочевидь не сподобалась, бо та аж занадто різко загальмувала, від чого я гупнувся в її спину. Вайлет обережно повернулась до мене, зваживши дивним поглядом, а потім промовила:

— Ти багато базікаєш, людино. Часу обмаль.

І знову смикнула мене за собою, але цього разу рухалась повільніше, аби я встигав за нею. Я встиг глипнути на годинник — одна хвилина до зупинки відліку. Хоча шукали мене раніше часу, тож гірше вже не буде. Вибігши до сходів, я зупинився. 

— Геніально, Вайлет, привести нас туди, де ти безпорадна…

Та нахаба криво всміхнулася і вхопилася за поручень, а ногами ковзнула по стіні, спускаючись донизу з дивовижною швидкістю.

— Задавака, — буркнув я, і під звук її роликів та моїх кроків побіг слідом.

На першому поверсі вже зібрались люди Матеуса. Дратування аж зашкалювало, а Іванове особливо, бо досі кульгав.

— Вони десь тут! — долинав його голос, але Вайлет незрозумілими жестами подавала якісь дивні знаки, яких я не розумів.

Я розвів руками, на що вона закотила очі, вхопивши мене за комір куртки. Притягнула до себе мало не впритул і прошепотіла:

— На рахунок «3» — не зупиняючись біжи за мною.

— А одразу так сказати не можна було? — прошепотів у відповідь.

Вона знову була невдоволена моєю відповіддю. Як на андроїда, вона занадто вже показувала своє невдоволення, якого навіть теоретично не могло бути у машини. Та все ж дівчина чогось чекала. І лише поглянувши на годинника, я зрозумів, що вона знала про відлік і теж чекала його завершення. Он воно як…

— Ходімо.

І ця фурія вже чкурнула з-за дверей до виходу, а я нісся за нею, намагаючись не зважати на чисельні вигуки звідусіль. Хтось від незрозумілого поводження системи, яка раптово дала збій, а хтось вже наздоганяв нас. І знову пролунало кілька пострілів, але я продовжував бігти…

Доки не опинився на вулиці, побачивши його…