Люко Дашвар - #Галябезголови

навіть клініки Інституту епідеміологічних та інфекційних хвороб імені Л. В. Громашевського. І з чого почати?

Почав із сайту міського центру профілактики та боротьби зі СНІДом. Подумав: це ж правильно — ознайомитися з інформацією про ВІЛ-СНІД, аби бути в курсі і не ставити лікарям дурних запитань.

— «Близько 1500 тисяч нових випадків ВІЛ-інфекції реєструється щорічно у м. Києві…» — прочитав. Волосся дибки. Твою наліво… Серйозно? Реально — півтора мільйона нових випадків тільки у Києві щороку? Чи просто помилилися, а у реальності — півтори тисячі? А хіба півтори тисячі — мало?

Перед очима — чимала юрба блідих, знесилених людей. Не аналізував, не знав, чому бачить хворих на ВІЛ-СНІД саме такими. Налив собі коньяку і цього дня вже не зробив жодного кроку, аби допомогти синові і невістці. Наче потребував часу, аби призвичаїтися до думки і про свою причетність до проблеми. Назавтра бажання і потреба рятувати дітей повернулися і стали вдвічі сильнішими, та зникла можливість зробити хоч щось: Восьме березня! Свято! Відпочивають усі! У тому числі й від боротьби зі СНІДом.

— Тьому провідаю, — сів у позашляховик, скерував його на лівий берег. І так неспокійно на серці: наче вже пізно турбуватися про синове здоров’я. Раніше треба було його життям цікавитися.

— Краще пізно, ніж ніколи! — підтримав сам себе, зупинив позашляховик біля будинку, де колись, багато років тому, жив з Тьомою і його мамою. Аж усміхнувся гірко: давненько він тут не був. Як пішов із сім’ї п’ятнадцять років тому з однією валізою, залишивши дружині і синові все, що мав на той час, так більше тут і не з’являвся. «Цікаво, чому Артем і досі у материній квартирі живе?» — подумав раптом, бо на весілля подарував синові гроші на окрему квартиру.

— Не питатиму. Ще подумає, що контролюю, — вийшов із позашляховика, вже рушив до під’їзду: он де його стара квартира! На першому поверсі першого під’їзду.

Зупинила проста думка: «А чого це я до сина з порожніми руками?» Добре, що неподалік торговельно-офісний центр «Сілвер Бриз», на першому поверсі якого — «Сільпо». Звідти точно з порожніми руками не вийдеш.

Ішов до «Сільпо», думав про те, як склалося б його життя, якби випадковий інтимний зв’язок в інституті з малознайомою дівчиною з паралельної групи не змусив одружитися з нею, бо завагітніла. Певно, знайшов би собі людину до душі не відразу, бо тільки тепер знає: без кохання спільне життя — пекло, та і кохання не гарантує щастя. Принаймні Чорнобаєві і нелюбов, і кохання подарували біду. Лише один плюс: Тьома! Тьомка — його кров! Помре заради того, щоб син щасливим був.

Розчулився, а під сентиментальні думки гаманець швидше спустошується. Купував усе, що бачив. Ковбаски? Ковбаски, шинки і хамону! Сиру? Твердого, м’якого і бринзи! Рибки? Рибки! Червоної, білої, ікри і цього… коктейлю з морепродуктів. І вина! І фруктів, і десертів…

Тягнув до кас перевантажений візок, думав: «Оце я психонув! Мабуть, люди дивляться на мене, як на ненормального!»

Аж роззирнувся. І побачив у черзі біля сусідньої каси… Тьому.

Син не помітив батька. Обіймав високу спортивну дівчину — красиву, з міцними руками і довгим висвітленим волоссям. Їй це подобалося: притулялася до Артема… Так туляться не від того, що гаряче і почуття переповнюють. Так — збуджують: майстерно, хтиво, майже холодно і байдужо. Тьомі подобалося. Усміхався зверхньо, штовхав і штовхав ближче до кас повний продуктів візок, шепотів щось на вушко дівчині.

— Дідько! — Чорнобай відчув себе останнім йолопом. Сунув свій візок до каси, та не зводив із сина очей. «Певно, на мої гроші гуляє!» — подумав і не розгнівався, інше сіпало: невже збрехав про ВІЛ? Може, ВІЛ — лише привід, аби покинути Галю? Тоді чому Галя до його хати прибилася напівжива?

Заплутався, роздратувався. Йшов до виходу з двома повними торбами продуктів, а руки свербіли: дати б синові один раз у щелепу, щоби знав, як чоловікам слід із жінками вчиняти! Тримав у полі зору Артема і його супутницю: теж прямували до виходу у кількох метрах перед Чорнобаєм. Ось вийшли, почимчикували до парковки. Зупинилися біля червоної «мазди-3»: не нової, може, 2010 року. «Тисяч вісім баксів, не більше», — оцінив Чорнобай. Тьома дістав брелок, демонстративно-зухвало натиснув на кнопку, розблоковуючи автівку.

— Артеме! — Чорнобай не витримав. Кинув торби з продуктами на землю, крокував до сина важко, нервово.

— Тату? — Тьома розгубився лише на мить. Передав торби Жені Лисиці. — У багажник поклади, — попросив. Та коли йшов назустріч Чорнобаю, вже опанував ситуацію. Насупився, наче обурювався вкрай, дивився на батька з викликом. — Перевірка?

Чорнобай пропустив повз вуха все: і слова, і смисл, і недвозначний тон. Зупинився в метрі від сина, випростав руку у бік Жені.

— Це хто?

— Я? — Женя вигнула спину, азартно глянула на підтягнутого, моложавого Чорнобая. — Медсестра.

— Медсестра?! — Чорнобая вразила нахабність дівчини.

— Медсестра! — підтвердив Артем. Вже тон змінив: приховав награне обурення, дивився на Чорнобая з тривогою. — Тату, можемо поговорити тет-а-тет?

— Говори! — Чорнобай з місця не зрушив.

Тьома і Женя Лисиця перезирнулися. Тьома самими очима вказав на салон «мазди». Женя всілася на переднє пасажирське сидіння, затріснула дверцята. Артем підійшов ближче до батька, глянув на нього прискіпливо.

— Тільки не поводь себе зі мною, як з маленьким хлопчиком! І не намагайся втручатися у моє особисте життя! — мовив обережно.

— А запитати, як ти витрачаєш гроші, які я передав тобі на лікування, маю право? Тому що мене у цій ситуації хвилюють не гроші, як ти міг би подумати! А твоє здоров’я!

— Розумію…

— А конкретніше можна? «Мазду» купив замість ліків?

— «Мазда» — більше, ніж ліки. Я тепер усе встигаю! І до універу, і лікуватися. Знав би ти, скільки підтримувальних процедур мені призначили.

Чорнобай захитав головою з прикрістю: ну як же пояснити синові, що батькові на вуха вішати локшину немає сенсу! Батько не проковтне! Згадав, як швидко і без роздумів перерахував Артемові 15 тисяч євро, аж матюкнувся подумки. Проїхали! Пізніше зі своїми вчинками розбереться! Зараз би синові зрозуміти.

— Так, Тьомо! Мені потрібен дубль, розумієш? Усе по порядку, з самого початку, — сказав. — Я питаю, ти відповідаєш. Домовилися?

— Та без проблем!

— У Галі — СНІД?

— Так! І Женя підтвердила, — кивнув у бік «мазди». — Вона з Галею працювала в одному