Джек Лондон - Зелений Змій, або Алкогольні спогади, Джек Лондон

class="p1">Алкоголь каже правду, але правда його ненормальна. Що нормальне, те й здорове, а здорове прагне до життя. Нормальна правда цілком інша. Вона, так би мовити, нижча якось. Візьмімо, наприклад, бендюжного коня. Усе своє життя, від першого до останнього дня, він, цей бендюжний кінь, якось, у незбагненний для нас спосіб, мусить думати, що життя гарне; що тяжка праця в збруї гарна; що смерть, якої він сліпо, інстинктивно боїться — страшний велетень; що життя вартне, благословенне; що під кінець, коли його життєва сила почне пригасати, його вже не штовхатимуть, не битимуть і краще піклуватимуться про його здоров’я; що старість його буде пристойна, навіть цінна, що його шануватимуть; проте, на старості він буде лише сухоребре опудало, запряжене у візок гендляра, що спотикатиметься на кожному кроці й від кожного удару і так, спотикаючись, запаморочений шляхом невблаганного рабства й повільного згасання, дійде він свого кінця, коли його поділять на частки (його ніжне м’ясо, його рожеві пружисті кістки, його соки та ферменти, все те, що сприймало вражіння життєві), і піде він по пташарнях, по чинбарнях, по наручниках та по фабриках штучного угноєння. І так, спотикаючись усе своє життя, поки не спіткнеться востаннє, цей бендюжний кінь мусить коритися приписам нижчої правди, що є правдою життєвою та дає змогу життя перетерпіти.

Цей бендюжний кінь, як і всі інші коні, як і всі інші тварини, включаючи сюди й людину, засліплений життям, почуття його притуплені. Він хоче жити, байдуже, за яку ціну. Гра життєва йому до вподоби, дарма, що все життя страждання, і дарма, що гра кінчається програшем. Це є правда, що потрібна не для всесвіту, а для тих живих істот, які живуть у ньому, щоб могли вони перетерпіти той короткий час, перед тим, як перейдуть у небуття. Ця правда — байдуже, хоч би яка вона брехлива, — здорова та нормальна правда, раціональна правда, в яку все живе мусить вірити, щоб жити.

Людині, єдиній поміж тварин, дано жахливий привілей мислити. Лише людина може збагнути своїм розумом облудливу зовнішність речей та дивитися просто на всесвіт, камінно-байдужний до людини та її мрій. Вона може все збагнути, та це не добре для неї. Щоб жити, жити повним життям, щоб відчувати смак до життя та радість його, себто бути такою, якою її створено, людині краще, коли вона засліплена життям, та коли почуття її приглушені. Те, що доб­ре, те й правдиве. І в цю правду, хоч може й нижчого ґатунку, людина мусить вірити і керуватися нею у своїх вчинках, з непорушною певністю, що це абсолютна правда, і іншої правди не може бути. Це добре, коли людина вважає за повновартну цінність омани свого почуття та пастки, які на неї ставить тіло, і в імлі своїх почувань ганяє за принадами та марою жаги. Це добре, коли вона не помічає ні марноті, ні примарності цього і не лякається власного хижацтва та власної пристрасті.

Людина так і чинить. Безліч людей, тільки зиркнувши на ту іншу, правдивішу правду, обминули її. Безліч людей пройшли через довгу хворобу і живуть, намагаючись не згадувати її до кінця свого віку. Вони живуть. Вони зрозуміли життя й узяли його таким, як воно є. І вони мають рацію.

Але приходить Зелений Змій і кладе своє прокляття на людину, яка має уяву, що до нестями любить життя і прагне жити. Зелений Змій посилає свою Білу Логіку, свою сріблясто-білу вістовницю найвищої правди, антитезу життя, жорстоку й похмуру, як міжзоряна просторінь, нерухому й замерзлу як абсолютний нуль, блискучу від морозу незаперечної логіки та незабутніх фактів. Зелений Змій не дозволяє мрійникові мріяти, а живому жити. Він руйнує народження і смерть і туманом розвіює парадокс буття, поки жертва його не заволає, як у «Місті Жахливої Ночі»: «Життя наше облуда, а смерть безодня чорна!» І ноги того, що став жертвою жахливої приязні Зеленого Змія, ступають на стежку смерті.

XXXVI

Та вернімося до моїх особистих переживань та впливу, який зробила на мене тоді Біла Логіка Зеленого Змія. У моєму улюбленому ранчо, в Місячній Долині, коли мозок мій просяк алкоголем, якого я вживав чимало місяців, мене пойняла світова скорбота — одвічна спадщина людини. Марно питав я себе, чого я журюся. Вночі мені тепло, покрівля наді мною не тече. Я маю спроможність задовольнити всі примхи, апетиту. Всі витвори комфорту мені досяжні. Тіло моє здорове. Добра стара машина з м’яса працює справно. Ні мозок, ні м’язи не спрацьовані. Я маю землю, гроші, силу, визнання світу, свідомість, що і я вклав частку добра на користь інших, кохану дружину, дітей, яких люблю, як самого себе. Я робив і роблю все те, що належить робити доброму громадянинові. Я звів будинки, багато будинків, і зорав багато сотень акрів землі. І хіба я не насадив сотні й тисяч дерев? Усюди, з кожного вікна мого будинку, я далеко, — скільки око сягає, — бачу дерева, які я насадив; рівні та стрункі, вони тягнуться вгору до сонця.

Моє життя було справді щасливе. Таке щастя не випадає і сотні людей на мільйон. Але, попри таке багатство, я сумую. Сумую тому, що зі мною Зелений Змій. Він зі мною, бо я народився в часи, які колись назвуть темними віками, — віками, що були напередодні розумної цивілізації. Зелений Змій зі мною, бо в нерозумну пору мого юнацтва він був такий досяжний. Він кликав та вабив мене на кожному ріжку вулиці, та на кожному кварталі поміж ріжками. Часи псевдоцивілізації, в які я народився, дозволяли всюди вільний продаж отрути для душі. Система життя була так організована, що мене та мільйони інших спокушали, тягли й затягали туди, де отруювали душу.

Спробуйте відчути та збагнути разом зі мною один настрій із міріадів журливих настроїв, що їх насилає на людину Зелений Змій. Я виїжджаю верхи з мого розкішного ранчо. Сиджу я на доброму коні. Повітря п’янить. Виноградники на хвилястих схилах пагорків зачервоніли осіннім полум’ям. Через Сономські гори скрадаються пасма морського туману. Надвечірнє сонце тане в сонному небі. Я маю все, щоб радіти. Я живий, повний мрій та таємниць. Весь — сонце, повітря й блиск, весь повний руху й життя. Я рухаюсь, я керую своїми рухами та рухами живої істоти, на якій сиджу верхи. Почуваю всю пишноту буття і гордість натхнення та пристрасті. У мене десятки тисяч величних замірів. Я цар у царстві думок і топчу ногами покірну землю...

Але... сумними очима споглядаю всі ці чари та красу навколо мене і сумно думаю, яка я жалюгідна комаха у цьому світі, що так довго існував без мене, що існуватиме й далі, коли мене вже не буде. Я згадую усіх тих людей, які надривали собі спини та серце біля цієї упертої землі, яка тепер належить мені. Коли тільки щось нетлінне може належати тлінному! Ці люди пішли в небуття. Я теж туди піду. Ці люди працювали, розчищали землю, садили. Вони, даючи перепочити своїм натрудженим рукам, дивилися стомленими очима на ці самі сходи й заходи сонця, на ці самі пишні осінні шати