Аріна Громова - Чому ти нас зрадив?, Аріна Громова

=31=

- Він сказав, що всю його родину вбили, - додала глухо. - Він став злодієм у законі, тому не міг мати ні дружину, ні дітей.

- Я чув про це.

- Але ти... ти ж теж ведеш не зовсім чесний бізнес.

- Я не злодій у законі. Не вважай, ніби кожен бандит піднімається до такого високого рівня.

- Та що ж хорошого в цьому рівні? - здригнулася. - Навіщо взагалі туди підніматися?

- Необмежена влада. Гроші.

- Він висловився так, ніби його силою туди призначили. Хіба це можливо?

- Буває всяке.

Я похитала головою і підійшла до вікна. За склом розігралася негода. Мені більше нічого не хотілося знати про цього Монаха. Вистачило вчорашньої зустрічі. Досі мороз пробігав по шкірі.

- Ти бачив його? - запитала тихо. - Особисто?

- Так.

- Він спілкувався зі мною дуже дивно. Сидів спиною до мене в кріслі. Не хотів, щоб я побачила його. Наче я могла б його впізнати. Наче... а скільки йому років?

- Точно невідомо, а на вигляд під шістдесят.

Дурна думка.

Я дорікнула собі за дурість. Але з голови не виходило те, що вчора я немов спілкувалася з тим, кого давно знаю.

Або... що як я його донька? Це могло б багато чого пояснити. Наприклад, те, чому він відмовився хоч що-небудь розповідати про мого батька.

Ні. Монах сказав, його близьких убили. Вони перебували в зовсіміншій країні. Нічого не збігалося. А ще - моя мама не зв'язалася б із бандитом. Не важливо, що за гидоти про неї базікала тітка. Я відчувала серцем.

- Не розумію, чому він нічого не розповів про мого батька, - обернулася до Тараса. - Що тут приховувати?

- Я постараюся з'ясувати, але не можу обіцяти результат.

- Дякую, Тарасе.

- Будь обережна, Іро. Якщо Монах знову з'явиться, дай мені знати.

- Звичайно, - кивнула.

Дуже сподівалася, що цього ніколи не станеться.

 

…

 

Кілька років потому...

 

Мої малюки підростали, а життя повністю змінилося. Я закінчила навчання. Нарешті, могла підшукати собі роботу мрії.

На щастя, за весь цей час Монах жодного разу не дав про себе знати. Інші бандити теж на моєму шляху більше не з'являлися. Навіть Тарас перевів бізнес із тіні на світло, змінив більшу частину зі своїх робочих напрямків.

- Доброго ранку, - привіталася з Молотовим, виходячи з квартири.

Він саме підійшов до своїх дверей, щоб відчинити замок.

- Доброго, - кивнув Клим, не обертаючись.

Вигляд у нього був похмурий, незвично зосереджений.

В іншій ситуації я б завела розмову, але сьогодні поспішала. Потрібно було терміново зустрітися з близькою подругою, якій я обіцяла допомогти.

Тому я не стала розпитувати Клима про можливі проблеми в його бізнесі, почала спускатися сходами.

І тут у спину донісся пронизливий жіночий крик.

- Допоможіть! Прошу, допоможіть...

Я обернулася і застигла на місці. Нічого не встигла розгледіти, бо двері квартири Молотова зачинилися з моторошним гуркотом.

Ми з Климом давно спілкувалися виключно як друзі. Довгий час він очікував змін у моєму ставленні, але я розуміла, що не готова заводити роман. Навіть із таким чоловіком як Молотов.

Тому в останні місяці він почав зустрічатися з іншими жінками. Іноді ми стикалися, і я була рада, що Клим вирішив рушити далі. Однак схоже на те, що серйозних стосунків він тепер не шукав. Просто розважався. Адже щоразу я зустрічала його з новою дівчиною.

От тільки жодну з них він не тримав силою.

А тут раптом таке...

Я швидко піднялася сходами назад. Подзвонила в його квартиру.

Молотов відчинив не відразу. І став так, щоб усередину коридору я не могла пройти. Зараз я не чула жодних тривожних звуків. Здавалося, у квартирі Молотова панує абсолютна тиша.

Але я ж чула крик.

- Климе, що відбувається? - запитала прямо. - Кого ти ховаєш?

- Нікого, - похмуро промовив він.

- Я чула, дівчина кликала на допомогу.

- Моя племінниця буває дуже... нервовою, - процідив він.

- У тебе є племінниця?

За всі роки знайомства Клим жодного разу не згадував про жодних родичів. Тему сім'ї завжди обходив стороною.

- Я рідко спілкуюся зі своїм братом, - кинув Молотов. - Як і з рештою рідні.

- Ви посварилися? - насупилася. - Голос дівчини звучав перелякано. Давай я пройду, поговорю з нею...

- Не зараз, Іро, - твердо вимовив Клим. - У неї істерика.

Тут почувся гучний хлопок. Наче щось упало у ванній кімнаті.

- Ти замкнув її?

- Так, їй треба охолонути.

Ще більше ударів пролунало в наступні кілька секунд.

- Клим, думаю, це погана ідея...

- Дівчина зв'язалася з поганою компанією. Брат попросив розібратися. Тож я віддаю борг родині.

- І ти не знайшов нічого кращого, ніж замкнути дівчинку у ванній?

- Їй двадцять років. Вона не дитина.

- Тим паче.

- Давай я влаштую вам зустріч іншим разом, - вимовив таким тоном, що стало зрозуміло, це не пропозиція, Клім справді не пустить мене у квартиру зараз і наполягати марно.

- Добре, тоді сьогодні ввечері.

- Якщо вона заспокоїться.

На цьому й розійшлися.

Мабуть, якби це був не Молотов, я б викликала поліцію, попросила патруль розібратися. Але Клим викликав повну довіру. І я розуміла, що він не заподіє дівчині жодної шкоди.

Мені слід було затриматися. Поговорити з ним. У будь-якому разі треба донести до Клима, що подібними методами не можна домогтися нічого хорошого.

Але стрілки годинника невідворотно підбиралися до того часу, коли у мене була призначена зустріч із Наталею.

Наташа моя давня подруга. Ще зі школи. Ми довгий час не спілкувалися, а потім випадково зіткнулися.

Чоловік зрадив їй. Цинічно. Жорстоко.

І це нагадало мені мою власну історію.

Щоправда, на відміну від Давида чоловік Наталії не вигнав її. Навпаки, вона сама від нього втекла, а він кинув усі сили на те, щоб повернути дружину назад.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍