Ольга Островська - Я обираю бути твоєю, Ольга Островська

– Знаєте, крім свіжого повітря, вагітним ще й піші прогулянки потрібні, – говорю глибокодумно. – Особливо здійснені своїми власними ногами. Дуже корисно, чесно. Рух це життя.

− З вашим Арістотелем я згоден, − хмикає куард, змушуючи мене приголомшено розкрити рота. – Але не впевнений, що ми з тобою розуміємо це твердження однаково.

− Ви зараз зламали мені мозок, − зізнаюся, коли перший шок трохи минає. − Я сама не знала, кому належить ця фраза. А ви... ми зараз точно в іншому світі? Це точно не Земля?

− Точно. Я досить добре знайомий з твоїм світом, Міє. Якщо захочеш, розповім якось більше. І в мене до тебе ще теж залишилися деякі питання. Але я поставлю їх трохи пізніше, – на мені зосереджується насмішкуватий погляд чорних очей. І зараз вони мене аж ніяк не лякають. І холодними не видаються. Я навіть зависаю на пару секунд, не в змозі відірвати свій погляд. Але все ж таки беру себе в руки. Попри те, що у своїх руках мене вже міцно тримає адамір.

− Може ви все ж таки мене відпустите? Я не втечу, чесно, – запевняю його жартівливо. Чим довше ми йдемо, тим більше мені здається, що мене занесли до лабіринту. Куди тут бігти? Тільки причепитися до нього, як реп’ях, щоб не заблукати.

− Відпущу, − на чоловічих губах знову з'являється усмішка. – Хочу тобі дещо показати. Але спочатку заплющ очі й не підглядай. Просто довірся мені, тобі сподобається.

Ага. Знову довірся. Занадто часто я стала йому довірятися.

Звісно, я все ж таки заплющую очі. Та хіба ж можу інакше?

Ні, вибір у мене, звісно, ​​є. Тут або так, або ні. Штука в іншому. Я чомусь справді довіряю цьому чоловікові. І що далі, то більше. Так, ніби ми… пов'язані… ніби довіра йому – то найприродніша для мене річ. Тому що обіцяв не завдавати шкоди. Він просить, і я довіряюсь.

Але ж це неправильно, мабуть. Я не настільки самовпевнена, щоб думати, ніби знаю його. Тоді, як цю мою довіру пояснити? Інстинктами? Тим, що він мене врятував? Бажанням мати міцне плече поряд? Ех. Намагаюся розібратися, а насправді ще більше заплутуюсь.

Ще хвилини через три-чотири його ходу, ми нарешті зупиняємося.

− Розплющиш очі, коли я скажу, − велить адамір. І, нарешті, ставить мене на ноги, притримуючи за талію та дозволяючи відчути тверду землю. Потім обіймає за плечі, розвертаючи спиною до себе, притискає до свого тіла.

Пару секунд майже нічого не відбувається. Я відчуваю спиною його жар. Дихаю разом із ним. І чекаю, загіпнозована цими почуттями. А потім Рок торкається губами мого вуха, посилаючи хвилю чуттєвого тремтіння по розімлілому тілу. І промовляє тихо.

− Дивись, Міє.

Спочатку мої очі мало що можуть розрізнити, звикаючи до світла. А потім подих перехоплює, і я забуваю про все на світі.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно