Жан-Крістоф Гранже - Багряні ріки

— Ідіть за мною, — промовила черниця. — Ми саме вечеряємо.

— О цій годині? — здивувався Карім.

Черниця стиха хихотнула, пустотливо, наче юна дівчинка.

— Хіба ви не знаєте розкладу кармеліток? Щодня о сьомій нам потрібно повертатися до молитви.

Карім пішов за нею. Їхні постаті відбивалися на лінолеумі, наче у водах озера. Вони пройшли до просторої, яскраво освітленої трапезної, де сиділи близько тридцяти черниць, вечеряючи й балакаючи поміж собою. Їхні обличчя й покривала здавалися дещо картонними, прісними, наче гостії[47]. Кілька черниць глянули на поліціянта, декотрі всміхнулися, але жодна з їхніх розмов не перервалася ні на мить. Карім розрізнив кілька мов: французьку, англійську, ще якусь слов’янську, можливо, польську. Сестра, що привела Каріма сюди, посадила його наприкінці столу перед полумиском із густим жовтаво-коричневим супом.

— Їжте, сину мій. Такий великий чоловік, як ви, мабуть, завжди голодний…

Знову це «сину мій»… Але Карімові не стало духу виправити черницю. Поліціянт опустив очі в тарілку й пригадав, що відучора ще нічого не їв. Він вихлебтав суп за кілька секунд, а потім упорав ще кілька канапок із сиром. Уся їжа мала той особливий присмак домашньої страви, приготованої з того, що було напохваті. Карім налив собі трохи води з металевого дзбанка, а коли підняв очі, то побачив, що черниця дивиться на нього, про щось перемовляючись зі своїми товаришками.

— Ми розмовляємо про вашу зачіску… — зізналася вона.

— І?

Черниця хихотнула.

— Як вам вдаються такі косички?

— Нічого складного, — відказав Карім. — Кручене волосся, якщо його відпустити, саме сплітається в такі коси. На Ямайці їх називають дредлоками. Чоловіки там ніколи не стрижуться й не голяться. Так заповідає їхня релігія, як у випадку з рабинами. Коли дредлоки виростають достатньо довгі, їх обмазують землею, щоб вони були тяжчими і…

Ураз Карім замовк, раптом пригадавши мету свого візиту. Він уже розтулив рот, щоб розповісти про своє розслідування, коли черниця запитала його серйозним тоном:

— Чому ви прийшли до нас, сину мій? І навіщо вам пістолет під курткою?

— Я з поліції. Мені потрібно побачити сестру Андре. Конче потрібно.

Черниці не перестали розмовляти поміж собою, проте лейтенант зрозумів, що вони почули його відповідь.

— Ми покличемо її, — відказала жінка, ледь помітно кивнувши до однієї зі своїх сусідок, і знову звернулася до Каріма: — Ходіть за мною.

Поліціянт устав і на знак подяки й прощання злегка вклонився до черниць, що сиділи за столом. Справжнісінький тобі розбійник із битого шляху, що вітає тих, хто виявив до нього гостинність. Він знову вийшов за черницею в коридор, вистелений блискучим лінолеумом. Їхніх кроків навіть не було чути. Раптом черниця обернулася до Каріма.

— Вас попередили, чи не так?

— Попередили про що?

— Ви зможете поговорити з сестрою Андре, але не зможете її побачити. Ви поспілкуєтеся з нею, але тільки здалеку.

Карім придивився до чернечого каптура, вигнутого, наче тінисте склепіння собору. Поліціянт подумав про церковну наву, про баню, що виблискує лазуровим сяйвом, собори, що розтинають небо над Римом, — звичні образи, що спливають у голові, коли стикаєшся з Богом католиків.

— Це через темряву, — тихо мовила черниця. — Сестра Андре дала обітницю жити в темряві. Ось уже чотирнадцять років ми не бачимо її. Тепер вона вже, мабуть, осліпла.

Надворі останні промені сонця догоряли за масивними спорудами. Хвиля прохолоди накотилася на порожнє подвір’я. Карім із черницею підійшли до церкви з високими вежами й повернули за ріг. Із правого боку були ще одні невеличкі дерев’яні двері. Черниця понишпорила в складках своєї хламиди. Карім почув брязкіт ключів, а потім скрегіт дверей об кам’яний одвірок.

Черниця лишила поліціянта самого перед прочиненими дверима.

Темряву, що панувала за ними, здавалося, заселяли запахи вогкості, миготливі вогники воскових свічок, ветха цегла. Карім ступив кілька кроків і звів очі, але не зміг оцінити, як високо над ним склепінчаста стеля. Слабкі відсвіти вітражних вікон притлумлював присмерк, а пломінчики свічок здавалися в’язнями холоду й приголомшливого громаддя церкви.

Лейтенант пройшов біля кропильні у формі мушлі, проминув кілька сповідалень, відтак попрямував уздовж ніш, де, схоже, зберігалися таємничі релігійні артефакти. Карім помітив ще один почорнілий ставник зі свічками, що горіли на ньому, стікаючи калюжкою воску.

Це місце пробудило в ньому невиразні спогади. Попри походження, попри колір своєї шкіри, Карім несвідомо перейнявся католицькою вірою. Йому пригадалися холодні надвечір’я в притулку, коли щосереди перед переглядом телевізора в них завжди був урок катехізису. Мучеництво хресної дороги. Доброта Христа. Насичення народу п’ятьма хлібами. Усілякі такі нісенітниці… Карім відчув, як у його душі здіймається хвиля туги за минулим, а також незвичне почуття ніжності до своїх вихователів. Він розлютився на себе через ці сантименти. Араб не хотів жодних спогадів зі свого минулого й не міг дозволяти собі такі хвилини слабкості. Він той, хто живе лише сьогоденням, лише тут і тепер. Принаймні так йому подобалося думати.

Він далі йшов попід склепінням. У нішах за дерев’яними ґратами виднілися темні килими, білясті шматки гіпсу, зіткані з золота образи. Запах пилу супроводжував його кроки. Зненацька почувся якийсь шум, і Карім обернув голову. Йому знадобилося кілька секунд, щоб розрізнити тінь серед тіней і розтиснути руку, що інстинктивно схопилася за руків’я «Ґлока».

У глибині однієї з ніш незрушно стояла сестра Андре.

31

Вона стояла, похиливши голову, і каптур повністю затуляв їй обличчя. Карім зрозумів, що не побачить її лиця, і йому спало на думку, що сестра Андре й маленький хлопчик обоє мали якусь спільну відзнаку на обличчі, що вказувала на спорідненість між ними. Можливо навіть, черниця — мати хлопчика. Ця думка так захопила Каріма, що він не почув перших слів жінки.

— Що ви сказали? — перепитав він.

— Я запитала, що вам від мене потрібно.

Голос у неї був низький, але приємний. Немовби хтось делікатно водив смичком із кінської волосіні по струнах скрипки.

— Я з поліції, сестро. Хочу поговорити з вами про Жюда.

Темний каптур ані поворухнувся.

— Чотирнадцять років тому, — вів далі Карім, — у маленькому містечку Сарзак ви викрали або знищили всі світлини з хлопчиком на ім’я Жюд Ітеро. У Каорі ви викупили їх у фотографа. Ви ошукували дітей. Влаштовували пожежі й чинили крадіжки. Усе заради того, щоб відправити в небуття дитяче обличчя, зображене на кількох фотографіях. Навіщо ви це робили?

Сестра Андре далі стояла нерухомо. Під каптуром її, здавалося, була порожнеча.

— Я виконувала накази, — нарешті промовила вона.

— Накази? Чиї?

— Матері дитини.

Карім відчув, як по всьому його тілу побігли мурашки. Він