Станіслав Лем - Едем, Станіслав Лем

— Ага, ти вважаєш, що там... що це їхній притулок для божевільних? — сказав Лікар і теж сів.

— Ти що, глузуєш із мене?

— Чого б це я мав з тебе глузувати? Це міг бути ізольований куток, де вони тримають хворих.

— І проводять на них експерименти, — докинув Хімік.

— Те, що бачив, ти називаєш експериментами? — втрутився в їхню розмову Координатор, який досі мовчав.

— Я не оцінюю цього з морального боку. Не маю на це права. Адже ми нічого не знаємо, — відповів Хімік. — Лікар знайшов там в одного з індивідів трубку, схожу на ту, що стирчала в тілі препарованого...

— Ага. Виходить, той, який заліз у ракету, теж походив звідти — він утік і вночі добрів аж сюди?

— А чому б ні? Хіба таке неможливе?

— А ті скелети? — кинув Фізик, вираз обличчя якого свідчив про те, що він дуже скептично ставиться до аргументів Хіміка.

— Ну... не знаю. Може, це якась консервація або, може, їх лікують показом, — маю на увазі щось схоже на психічний шок.

— Зрозуміло. І в них є свій Фрейд, — зіронізував Лікар. — Любий мій, краще облиш про це. І не говори, що ті скелети — то якась розвага або «палац духів». Така велетенська споруда... Треба блискуче знати хімію, щоб у ці скляні блоки вплавити скелети. Може, це якесь виробництво? Але чого?

— Те, що ти нічого не можеш витиснути із цього дуплекса, ще ні про що не свідчить, — зауважив Фізик. — Спробував би ти що-небудь довідатися про земну цивілізацію від швейцара в моєму університеті.

— Швейцар недорозвинений? — запитав Хімік, і всі розсміялися.

Нараз сміх урвався — над ними стояв дуплекс. Він ворушив у повітрі вузлуватими пальчиками, а його пласке личко, опущене вниз, тряслося.

— Що це з ним?! — вигукнув Хімік.

— Він сміється, — сказав Координатор.

Тепер усі помітили, як здригається маленький торс дуплекса, — здавалося, він заходився від реготу. Створіння дрібно перебирало на місці великими безформними ступнями. Під поглядом спрямованих на нього п’яти пар очей воно завмерло, обвело блакитним оком по черзі всіх людей, раптом втягнуло торс, ручки й голову, ще раз зиркнуло крізь щілину в м’язах і, почалапавши на своє місце, з тихим сопінням опустилося на пісок.

— Якщо це сміх... — прошепотів Фізик.

— Це теж іще ні про що не свідчить. Навіть мавпи сміються.

— Зачекай, — сказав Координатор. Його очі блищали на худому, обпеченому сонцем обличчі. — Припустимо, що в них існує значно більший біологічний розкид природжених здібностей, аніж у нас. Одне слово, що в них є верстви... групи... касти тих, які працюють творчо, конструюють, і багато індивідуумів, котрі взагалі нездатні до жодної діяльності — ні до чого. І що у зв’язку з цим таких непридатних...

— Убивають. Проводять на них досліди. З’їдають їх. Не бійся, можеш говорити все, що тільки збреде тобі на думку, — відповів Лікар. — Ніхто з тебе не сміятиметься, бо тут усе можливе. Тільки, на жаль, не все з того, що тут можливе, людина здатна зрозуміти.

— Хвилинку. Якої ти думки про те, що я тільки-но сказав?

— А скелети? — докинув збоку Хімік.

— Після обіду виготовляють навчальне приладдя, — пояснив Кібернетик, скорчивши гримасу.

— Якби я виклав тобі всі теорії, які з учорашнього дня пропустив через свою голову, думаючи над цією проблемою, — сказав Лікар, — то вийшла би книга, в п’ять разів товща за ту, яку пише Генрик, хоча, мабуть, і не така докладна. Ще хлопчиськом я познайомився зі старим космонавтом — він бачив планет більше, ніж мав на голові волосся, — а до лисини йому було ще далеко. В нього були добрі наміри, він хотів мені розповісти, як виглядає пейзаж, не пам’ятаю вже на якому місяці. «Там є такі, — казав він і розкидав руками, — такі великі, й у них є таке, і там отак, а небо зовсім інше, ніж у нас — так, інше», — весь час повторював він, аж поки сам почав сміятися й махнув рукою. Неможливо, щоби хтось, хто ніколи не був у космічному просторі, розказав, як ти почуваєшся, коли висиш у порожнечі й під ногами в тебе зірки — а це ж стосується тільки змінних фізичних умов! Тут же перед нами цивілізація, яка розвивається щонайменше п’ятдесят століть. Щонайменше! А ми хочемо зрозуміти її за кілька днів.

— Маємо старатися для цього з усіх сил, бо якщо не зрозуміємо, то ціна, яку доведеться заплатити, може бути... надто високою, — сказав Координатор. Помовчавши, додав: — І що ж, по-твоєму, ми повинні робити?

— Те, що й досі, — відповів Лікар. — Але шанси наші на успіх вважаю мізерними, приблизно... приблизно один до числа років, що їх налічує цивілізація Едема...

Із тунелю висунувся Інженер. Побачивши товаришів, які відпочивали в широкій смузі тіні, наче на пляжі, він скинув комбінезон і підійшов до них, шукаючи й собі місця. Хімік мовчки показав йому поруч себе.

— Ну, як там у тебе, посувається? — запитав Координатор.

— Так, у мене готові вже майже три четвертих... Утім, я не весь час працював над цим, а й пробував переглянути нашу думку, ніби той перший завод — на півночі — працює так, як ми це бачили, бо його ніхто не контролює й він розрегулювався... В чому річ? Що тут смішного? Ну, чому ви регочете?

— Я вам зараз щось скажу, — озвався Лікар. Лише він залишався поважним. — Коли наш корабель буде готовий до старту, серед нас вибухне бунт. Ніхто не захоче летіти, поки не довідається... Бо якщо вже навіть тепер, замість того, щоб у поті чола закручувати гвинтики... — Він розвів руками.

— То, значить, ви теж говорите про це? — нарешті здогадався Інженер. — Ну й до чого дійшли?

— Ні до чого, а ти?

— Щиро кажучи, я теж, але... я шукав деякі найзагальніші й воднораз найхарактерніші риси явища, з яким ми зіткнулися, і мене вразило, що той автоматичний завод працював не лише за замкнутим циклом, а й начебто недбало — окремі «готові вироби» різнилися між собою. Пригадуєте?

Усі ствердно загули.

— Ну, а вчора Лікар звернув увагу на те, що окремі дуплекси відрізняються один від одного