Леся Найденко - Тисяча причин для розлучення, Леся Найденко

Глава 20

За вказаною адресою дісталась дуже швидко. Центр міста, тут не заблукаєш. Дійшла до будинку, який зазначався у документах. І остовпеніла. Замість салону краси там стояла ятка з шаурмою. І все! Про всяк випадок обійшла квартал, але навіть натяку на рожеве приміщення зі скляними стінами не побачила.

Десь в середині мене зародилася паніка. Як черв’ячок, повільно з’їдала мою впевненість аж поки я зовсім не розгубилася. Дістала телефон, набрала номер хазяйки – абонент не існує. Тоді відшукала візитівку її чоловіка – той поза зоною.

- Ні... ні-ні-ні! – я опустилась на лавку, бо земля йшла з-під ніг. – Не може бути.

Ошукали? Мене ошукали? Та я ніколи в житті не попадалась у пастки шахраїв... до цього моменту. Навіть покупки в Інтернеті оплачувала накладеним платежем, щоб мене ніхто не посмів обдурити. А тут на тобі! Збираючи залишки надії, знову поїхала до офісу, де щойно підписувала папери. Дякувати Богу, хоч той нікуди не зник.

- Мені потрібен юрист... Ярослав Нікольський.

- Тут такий не працює, - відрубав охоронець, загороджуючи мені дорогу. – А стороннім вхід заборонений.

Я спробувала прослизнути у щілину між охоронцем та дверима, але потерпіла невдачу: забула, що маю нові габарити.

- Та якихось пів годити тому, ви мене пропускали! – заскиглила.

- Вперше бачу.

- Амнезія? – я вже ледь не плакала. – Може, мені викликати поліцію, щоб ви згадали?

Охоронець насупився. Тепер він став схожим на розсердженого бика, перед яким трясуть червоним прапором. Викапаний бандюган.

- Тільки спробуй, мала, - прогарчав, дмухаючи гарячим паром з носа. – Я тобі той телефон у горлянку запхаю, присягаюсь!

У мене від страху ледь волосся не повипадало. Я чимдуж кинулась тікати. Скоріше, в автобус! Додому. Зачинитися і нікому не відкривати! Коли дісталась квартири, було відчуття, наче врятувалась від погоні маніяка, хоча ж насправді за мною ніхто і не гнався. Трохи прийшла до тями, вгамувала шалене серцебиття. Про всяк випадок спробувала набрати шахраїв ще раз – звісно, ніхто з них слухавку не брав.

- Мене кинули на гроші, - поскаржилась я Манюні, бо знала, що та точно не осудить. – Як мені далі жити? Що я скажу Єгору?

Почувалась нікчемою. Вкотре після заміжжя. Було настільки погано, що не хотілося навіть з ліжка вставати. Якби не доводилося виводити на прогулянку собаку, то я б впала у затяжну депресію. Без підтримки чоловіка було геть погано... А від усвідомлення того, що я і від нього прочуханки отримаю, взагалі руки опускалися.

Поліна – сестра мрії. Вона довго сміялася з мене, аж хрюкала у слухавку. Обізвала лошарою. І тільки коли я розревілась, згадала, що треба й пожаліти. Якби знала її реакцію, то б взагалі нічого не розповідала!

- Сонечко, ця схема стара як світ. Їх навіть не шукатимуть, - промовила з повною впевненістю. – Вони в долі з копами, тому вже нічого не бояться.

- Може, попросити про допомогу у Мацицька? Він дуже принциповий.

- І що він зробить? Вітя – усього лише дільничний у маленькому селі. Та його тут першого зжеруть!

- До того ж мені не хочеться зайвий раз спілкуватися з ним, - додала я. – Хм... Мабуть, треба зізнатися Єгору. Все одно кота у мішку не приховаєш.

- А от це правильно! Дай мені знати, чим усе закінчилося.

- Добре.

Я дуже довго збиралась силами. Ненавиділа саму себе, і була готова, що Єгор відчуватиме те ж саме. Я і так була мало потрібна йому, а тепер він взагалі не захоче мати зі мною справу.

- Що буде, те буде. Навіть якщо попросить розлучення. Нехай.

Набрала коханого. Довго слухала гудки. Звісно, у цей час він на роботі... Я б навіть не здивувалась, якби він скинув виклик.

- Таню, я зараз не можу говорити, - почулося замість привітання. А що я казала? Деякі речі не змінюються.

- Це важливо!

- Я зайнятий.

- Але ти можеш хоча б раз кинути свої справи та поговорити зі мною! Я поки що твоя дружина, і заслуговую бодай краплинку уваги.

- Моя мама у лікарні, – його голос затремтів. - Я чекаю на лікаря...

Мені зробилося соромно.

- Що сталось?

- Серцевий приступ, - прокашлявся, намагаючись повернути впевненість інтонації. – Вже п’ятий день у важкому стані.

То он чому Єгор не намагався повернути мене... Я, дурепа, чекала від нього квіти та м’яких ведмедиків, а він увесь цей час був у лікарні біля мами.

- Мені так шкода... – прошепотіла я.

- Ти... ти б могла приїхати? Будь ласка... Я знаю, що ти не хочеш мене бачити. Проте без тебе зовсім важко.

- Звісно! Приїду першим же автобусом.

- Автобусом?

- Так... Потім поясню.

Я поклала слухавку, бо Єгору і без того було погано, а брехати не хотілося. Спершу нам треба побачитись...

Пропоную змінити назву села Куманівці на «Бермудський трикутник». Чи «Вінницький трикутник», якщо точніше. Якщо ти у них заїхав, то вже навряд чи вирвешся на свободу. От я, наприклад, думала, що остаточно повернулась до міста. Я була така впевнена, що вже ніколи добровільно не поїду в ту глушину! І що ми маємо? Маршрутка, Манюня, автовокзал у Хмільнику неподалік села.

Гаразд, повернемося до справ. Якщо чесно, у той момент я найбільше переймалась про стан свекрухи. Ми могли сваритися, недолюблювати одна одну, але ми обидві були пов’язані одним і тим самим чоловіком. Тільки для неї він – син, а для мене - коханий. Я була впевнена, що Тамара Петрівна дуже хотіла, аби я підтримувала його у такий нелегкий час.

Прив’язавши собаку біля парадного, я зайшла у палату, де лежала свекруха. Цього разу вона не прикидалася. Їй дійсно було дуже погано... Бліда, як стіна, насилу говорить, навіть схудла за ці кілька днів.

- Дякую, що приїхала! – кинувся до мене Єгор.

Він обійняв мене. Так міцно, аж кістки захрустіли.

- Хіба я могла не приїхати? – залилася фарбою. - Тамаро Петрівно, як ви?

- Вже краще, Танюшо, - насилу посміхнулася та. – Я от за хазяйство переживаю... У мене ж і вівці, і корівка... Як вони там без мене?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍