Євгенія Анатоліївна Кононенко - Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко

й нема, але божий суд є! А за божим судом ти квартиру заслужила! Як і я колись заслужила!

— Побачимо, — сумно зітхала Дарина.

— А от скажи мені, Дарочко, а чи я заслужила пенсію? Я пройшла всю війну, а потім скільки років мила підлогу у військкоматі!

— Заслужила, звичайно ж. А хіба ти не отримуєш?

— А ти ніби не знаєш, яка тепер пенсія? Тоді була пенсія, на яку можна було жити! Я на дві ставки мила підлогу, щоб мати таку ж пенсію, як в учительок! Але країну розвалили! І в мене відібрали пенсію, на яку я тяжко працювала не три роки, а набагато більше!

— Але ж ти мене і в Радянському Союзі годувала самою перловкою!

— Неправда! Яблучка я тобі завжди купувала!

— Хіба яблучка! Але щось смачненьке я їла лише в маминих хахалів!

— Вони тобі завжди пхали цукерки, як німці нашим дітям в окупації!

— А дітям і треба давати солодке! — Дарина мимоволі згадала Нацика й Мілуню. — А ти ніколи мені навіть шоколадки не купила! Ти і тоді на пенсію, як в учительки, меблів у дім не купила, тільки ці клунки паскудні!

— А я все складала гроші тобі на квартиру! Ось!

Баба рушила до купи клунків, витягла з одного з них радянську ощадну книжку:

— Дивись!

Книжку було виписано на ім’я Дарини. Сума поповнювалася щомісяця. І назбиралося кілька тисяч радянських карбованців, солідна сума! Дарина з подивом дивиться на бабусю.

— Я це оформила на твоє ім’я, коли ти була зовсім манюня! Щоб вручити тобі на твої двадцять п’ять років! Якби не розвал країни, ти б одразу купила собі кооперативну квартиру! Але ж твої двадцять п’ять припали на час, коли всі вклади заморозили! Обіцяли індексувати! Але все пропало! Все пропало!

— Я й не знала, що ти таке робила для мене, бабо. — Дарина вперше за багато років лагідно взяла бабусю за руку, що несподівано зворушило стару.

— Та виходить, я щось неправильно робила, якщо ти за ту квартиру все одно їздила до німців.

Дарина розповіла бабі про Нікудинських: і про Сергійка, і про Аллочку, і про Мілуню. І про Нацика. І про його несподівану ніжність до малої дебілки.

— Мабуть, постріляв таких на Східному фронті, — раптом зареготала баба, — то тепер гріхи замолює. Ми у війну дострелювали клініку для слабоумних, яких не добили німці. А що було з ними ще робити?

Баба стала часто згадувати війну. Ту війну, яка була насправді. А не ту, яку в Союзі рекламували для патріотичного виховання.

— Бабусю, чому я не письменниця? — казала Дарина, вислухавши ще один жахливий сюжет від бабусі, в якому, попри кострубату мову оповідачки, пульсувала жива кров кривавої правди.

— А я тобі ще й не те розповім, — раптом прошепотіла заохочена бабуся, — від німця вона. Від полоненого німця.

— Хто?

— А твоя мати!

— От воно що! А як його звали?

— Еріх його звали! Він був такий гарний! Такий... із розумінням до жінки! Не те, що наші... політруки.

— А ти з політруками теж гуляла, бабусю?

— Я всю війну пройшла!

Тут бабуся второпала, що розкривати давні таємниці завжди небезпечно, можна заїхати кудись зовсім не туди, і повернула на іншу дорогу:

— Зате коли вона в мене народилась, я ні з ким жодного разу! Хто б не ліз!

— А до тебе хтось ліз після війни? Ти ж була вже стара! — безжально коментувала свої спогади дитинства Дарина.

— Зате вона була занадто гарна!

— Тому вона така білява!

— Тому вона така курва! Але на суді божому з усім розберуться! Чого ж тільки вони мене не кличуть на свій... аеропаг?

— Аероклуб, бабо! — пирснула Дарина.

— Чого смієшся? Їхня вища рада називається «аеропаг»! І вони б усе сказали, і чи правильно я робила, коли з Еріхом наодинці лишалась, і чи правильно твої гроші до них віднесла. Чого ж вони мене на суд не кличуть? І в той будинок, та навіть на поріг не пускають! Туди, де їхній аеропаг, це не там, де кінотеатр, це в іншому місці, але де, не скажу, хоч би мене катували, вони заборонили...

— Тому що ти їм дала фальшиві гроші, бабо!

— Фальшиві?

— Так, фальшиві! Ті гроші, які ти вкрала в мене, були фальшиві! Даремно паскудилась, бабусю! Не спокутувала ти своїх гріхів перед радянською владою, бабо! От і в суді божому тобі й відмовили!

— Що ти таке верзеш? Звідки ти це можеш знати?

— Ось вони, ті гроші!

Дарина витягла із сумки ті трикляті фальшиві тисячки й кинула їх перед бабою. Стара схопила знайомі купюри, стала тасувати їх, як гральні карти. А потім знову на її обличчі з’явилася страшна гримаса, вона стала хапати повітря витягнутими губами, вирячила очі і зі стогоном впала під кухонний стіл.

* * *

— Дарочко, сонечко, — стрибала біля Дарини Захарна, — не муч мене, я тобі все зроблю, лиш не муч мене.

— Що вам треба?

— Мені треба оця ваша землянка! Ти ж бачиш, мій магазин збільшується, торгові площадя ростуть, а путнього кабінету в мене, у власниці магазину, так і нема. Я вже з нею скільки разів починала цю розмову, але ж ти краще за мене знала небіжчицю, в неї на все була одна відповідь: «я всю війну пройшла, мені цю квартиру дав військкомат». Дарочко! Я куплю тобі іншу, але продай мені цю! Я розумію, це твоя пам’ять, тут пройшло дитинство, сюди ти завжди верталася, ніде не приживалася, але ти й мене зрозумій!

— Але ж цю квартиру не приватизовано. Як її продавати, Захарно!

— Але ж ти тут прописана? Значить, вона тепер лише твоя. А в мене всюди є знайомі. Всю документацію зроблять швидко!

Коли все те сталося, в Дарини навіть не було грошей на дзвоник до Німеччини. Захарна підсунула їй свій службовий апарат:

— Дзвони! Це, до речі, твій телефон! Небіжчиця здавала його мені!

Мати на похорон бабусі не приїхала, бо Герхардту раптом стало зовсім погано.

— Тепер, очевидно, за Нацика доведеться виходити заміж мені! Якби ту дебілку Мілуню кудись подіти. Хоча від неї великої шкоди нема. І не кричить, якщо їй постійно пхати солодке. Та й гроші на неї йдуть...

— Я думала, як ти лишишся сама в тому домі, то