Террі Пратчетт - Батько Вепр, Террі Пратчетт

Сюзен задумливо подивилася на Смерть Щурів.

— Дійсно... де вони їх зберігають?

— Він каже, що й сам не знає, — підказав крук. — Може, продають? — він дзьобнув іншу банку. — Як щодо цього? Милі й зморшкуваті...

— Мариновані волоські горіхи, — неуважно сказала Сюзен. — Що вони роблять із зубами? Для чого потрібно так багато зубів? Але... чи може бути шкода від зубної феї?

— У нас знайдеться час, щоб знайти котрусь і розпитати? — запитав О Боже.

— Час — це не проблема, — сказала Сюзен.

Існують люди, які вірять, що знання можна здобути — як дорогоцінну руду з сірих шарів невігластва.

Інші вважають, що знання можна лише пригадати, що в далекому минулому була якась Золота ера, коли всі все знали, а каміння прилягало так щільно, що між ним навряд чи можна було просунути ніж, і в них, очевидно, були летючі машини, оскільки земляні роботи можна побачити тільки згори. А ще існує музей, — ну, я читав про нього, — в якому зберігається кишеньковий калькулятор, знайдений під вівтарем стародавнього храму, — ви знаєте, про що я? Але уряд вирішив це приховати...[20]

Маструм Ридикуль натомість вважав, що знання можна передати криком, і тому старався з усіх сил. Чарівники сиділи в Кімнаті-невітальні навколо стола, повністю заваленого книгами.

— Це ж Вепроніч, Архіректоре, — із докором сказав Декан, переглядаючи древній том.

— Ще не північ, — сказав Ридикуль. — Сортування розбудить у вас чималий апетит.

— Думаю, я щось знайшов, Архіректоре, — сказав Завкаф неточних наук. — У „Посібнику з богознавства“ Вудлі. Тут щось написано про лари[21] й пенати, що нібито нам підходить.

— Лари й пенати? Ким же вони були вдома? — запитав Ридикуль.

— Ха-ха-ха, — засміявся Завкаф неточних наук.

— Що таке? — здивувався Ридикуль.

— Непоганий жарт, Архіректоре, — похвалив Завкаф неточних наук.

— Жарт? Я нібито не жартував, — сказав Ридикуль.

— Знову починається, — пробурмотів Декан собі під ніс.

— Що таке, Декане?

— Нічого, Архіректоре.

— Я гадав, ви сказали „вдома“, тому що вони є, власне, домашніми богами. Чи радше були. Схоже, вони вже давно зникли. Вони були... крихітними духами оселі, як, наприклад...

Троє інших чарівників, що мислили доволі швидко (як на чарівників), миттєво затиснули його рота долонями.

— Обережно! — сказав Ридикуль. — Від недбалості в словах виникає нове життя! Саме тому в нашій вбиральні зараз блює товстун-бог нетравлення. До речі, де Скарбій?

— Він був у вбиральні, Архіректоре, — сказав Викладач новітніх рун.

— Невже, коли?..

— Так, Архіректоре.

— Ой, ну, думаю, з ним усе буде гаразд, — сказав Ридикуль сухим голосом людини, що роздумує про щось неприємне, що відбувається з кимось поза зоною чутності. — Але ж вони не потрібні нам, ну ці... як їх там, Завкафе?

— Лари й пенати, Архіректоре, але я не пропонував...

— Зрозуміло. Щось пішло не так, і ці дияволята повертаються. Потрібно лише з’ясувати, що саме, і виправити це.

— О, ну, я радий, що ми все вирішили, — сказав Декан.

— Домашні боги, — сказав Ридикуль. — Ви так казали, Завкафе? — він відсунув шухляду в капелюсі й витягнув звідти люльку.

— Так, Архіректоре. Тут написано, що вони були... місцевими духами. Вони слідкували за тим, щоб піднімалося тісто, а масло як слід збивалося.

— А вони їли олівці? Яким було їхнє ставлення до шкарпеток?

— Це було ще за часів Першої імперії, — сказав Завкаф неточних наук. — Сандалі, тоги й тому подібне.

— Ага. Не спостерігалося помітного ошкарпетчення?

— Значного точно ні. І це було за дев’ятсот років до того, як Озрік Пенциліум вперше виявив у багатих графітом пісках віддаленого острова Сумтрі невеликий кущ, який завдяки належній культивації зумів продукувати...

— Так, ми всі знаємо, що ви вмієте читати, Завкафе. І вже помітили розгорнуту енциклопедію на ваших колінах, — сказав Ридикуль. — Наважуся сказати, що речі трохи змінилися. Крокували в ногу з часом. Однозначно відбулася певна еволюція. Раніше вони спостерігали, щоб тісто росло, а тепер поїдають олівці та шкарпетки. А от запрагнеться тобі чистого рушника — будеш довго шукати...

Удалині почулися дзвіночки.

Він замовк.

— Я сказав щось не те? — запитав він.

Чарівники похмуро кивнули.

— І я першим це помітив?

Чарівники знову кивнули.

— Ну, чорт забирай, але чистого рушника дійсно не знайдеш, коли...

Почувся якийсь свист. На висоті плечей пролетів рушник. Схоже, у нього була ціла купа маленьких крил.

— Це був мій рушник, — докірливо сказав Викладач новітніх рун.

Рушник зник у напрямку Великої зали.

— Рушникові оси, — сказав Декан.— Чудово, Архіректоре.

— Чорт забирай, це ж людська природа! — палко сказав Ридикуль. — Коли все йде не так, речі губляться, це природно — вигадувати маленьких істот, які... Гаразд, гаразд. Я буду обережний. Я просто кажу, що людина від природи — міфотворче створіння.

— Що це означає? — запитав Верховний верховик.

— Означає, що чим далі ми рухаємося, тим більше створінь вигадуємо, — сказав Декан, не підводячи очей.

— Гм... вибачте, панове, — сказав Зрозум Впертонз, що задумливо писав щось, сидячи в кінці столу. — Ми зараз припускаємо, що істоти повертаються? Ми думаємо, що це життєздатна гіпотеза?

Чарівники за столом переглянулися.

— Однозначно життєздатна.

— Життєздатна, це точно.

— Так, це саме те, що треба дати військам.

— Що? Що саме треба дати військам?

— Ну, консерви? Пристойну зброю, гарні чоботи...

— До чого тут це?

— Не питай мене. Він перший почав про війська.

— Усі замовкли! Ніхто нічого не дає військам!

— А чому б і ні? Усе ж таки, це Вепроніч.

— Послухайте, це лише фігура мови, гаразд? Я просто мав на увазі, що повністю згоден. Це просто образна мова. Лишенько, ви ж не думаєте насправді, що я дійсно пропоную роздавати подарунки військам у Вепроніч чи в будь-який інший час?!

— Ні?

— Ні!

— Доволі скупо з вашого боку.

Зрозум замовк і дозволив їм балакати далі. Вони занадто часто обдумують глибинні проблеми, сказав він собі, тому їхні язики й починають молоти казна-що, перетворюючи їх на зануд.

— Не подобається мені ця мисляча машина, — сказав Декан. — Казав раніше й повторю