Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга друга, Шолохов Михайло

— Дай їм . справу* а вони — чи то воюватимуть, чи то ні. А нехай би зайшла справа про землю, — руки простягнуть.

— Знаємо ми цю шерсть! — басив третій.

Бахмачов роздумливо подзвенів чайною ложкою .об шклянку, стукаючи нею в .такт своїм словам, роздільно казав:

— Ні, не годиться так. Більшовики для всього народу йдуть на поступки, а ми — хрінові більшовики. Аби Кале-діна скинути, а там притиснемо...

— Та ж, голубе мій,—переконуючи викликував чийсь ламкий, майже хлоп'ячий альт:—зрозумій, що нам давати ні з чого. Ґрунту годящого на пай випадає півтори десятини, а то — суглинок, балки,. толока. Чого давати?

— В тебе й не беруть, а є такі, що багаті на землю.

— А військові землі?

— Красненько дякуємо! Свою віддай, а в дядька випрохуй?.. Чи ти ба, розсудив!

— Військові самим потрібні будуть.

— Авжеж!

— Жада заїла!

— Яка там жада!

— Мо, доведеться своїх козаків верхівських переселити. Знаємо ми їхні землі — жовтопіски самі.

— Тож бо й є!

— Не нам краяти, не нам і шити.

— Тут без горілки не розберешся.

— Ех, хлопці! Недавно громили тут винний склеп. Один утоп у спирті, захлинувся.

— А зараз би випив. Так, щоб по ребрах пройшлася.

Григорій у півсні чув, як козаки стелилися на підлозі, позіхали, чухалися, тягнули ті самі розмови про землю-, про переділи.

Удосвіта під вікном бацнув постріл. Козаки посхоплювалися. Натягуючи гімнастівку, Григорій не потрапляв у рукава. На бігу взувся, схопив шинелю. За вікном лузгою сипалися і горіли постріли. Протарабанила підвода. Хтось заливисто кричав коло дверей.

— До зброї!.. До зброї!., вашу мать!..

Чернецівські розстрільні, відтісняючи застави, входили до Глибокої. В сірій хмарній темряві металися вершники. Бігли, дрібно тупотячи чобітьми, піхотинці. На перехресній вулиці встановлювали кулемет. Ланцюжком простяглися впоперек чоловіка з ЗО козаків. Ще один рій перебігав завулок. Клацали засувки, засилаючи набої.

В сусідньму кварталі підвищено дзвінкий командний голос виголошував:

— Третя сотня, мерщій! Хто ламає лави?.. Струнко! Кулеметники— на правий фланг! Готово? Со-о-тня...

Прогуркотіла батарейна чота. Коні бігли галопом. їздові вимахували батогами... Брязк гарматних ладівниць,. гуркіт колес, деренчання лафетів мішалися з стріляниною на передмісті.

Враз десь поблизу ревнули кулемети. На сусідньому розі, зачепившись за вкопаний коло палісадника стовп, перекинулася, скакавши не знать куди, польова кухня.

п— Дцявол сліпий!.-. Не бачиш?! Повилазило тобі? — надсадно ревів звідти чийсь на смерть переляканий голос.

Григорій насилу зібрав сотню, ристю повів її на край станиці. Звідти вже сунули, відступаючи козаки.

— 'Куди?..—Григорій схопив переднього за рушницю.

— Пу-у-сти!.. — рванувся козак. — Пусти, сволота!.. Чого хапаєш? Не бачиш—відступають?..

— Сила його!..

— Пре дуром...

— Куди нам?.. В який бік—Міллерська?—лунали захекані голоси.

Григорій спробував край селища, коло якоїсь довгої комори розгорнути свою сотню в розстрільню, але новий натовп тікачів змив їх. Козаки Григорієвої сотні, перемішавшись з зустрічними, сунули назад—у вулиці.

— Стій!.. Не тікай!.. Стріляю!..—тремтячи від лютости, горлав Григорій.

Його не слухали. Струмень кулеметного вогню сікнув вздовж вулиці; козаки на мить' купками припали до землі, підплазували ближче до стін і подалися до поперечних вулиць.

—— Тепер не звладаєш, Мелехбв! — крикнув, пробігаючи 'повз нього і близько заглядаючи у вічі, чотовий Бахмачов.

Григорій пішов слідом, скриплячи зубами, розмахуючи Гвинтівкою.

Паніка, охопивши частини, закінчилася безладною втечею з Глибокої. Відступили, залишивши мало не всю матеріальну частину загону. Тільки на світанку пощастило зібрати сотні і кинути їх у контр-наступ. '

Багровий, спітнілий Голубов, в розхрістаному кожусі, перебігав уздовж розстрілень свого 27-го полку, металевим напруженим голосом, кричав:

— Крок дай!.. Не лягай!.. Марш, марш!..

14-та батарея виїхала на позиції, знімалася з передків; старший офіцер батареї, стоячи на ладівниці, дивився у бінокль.

Бій почався о шостій годині. Змішані розстрільні козаків і червоноґвардійців з Воронізького загону Петрова ринули густо, облямували сніжне тло чорною мережкою постатів.

Зі сходу віяв холоднуватий вітер; Під заголеною вітром хмарою кровотічний край показувала зоря.

Григорій відвів половину отаманської сотні на прикриття 14-ї батареї, з рештою пішов у наступ.

Перший пристрільний гарматень ліг далеко спереду розстрільні Чернєцівців.' '

Скуйовджений жовтогарячо-синій прапор вибуху вики-кинувс.я вгору. Соковито луснув другий постріл. Пристрілювалися по-гарматно.

"Взі-взі-взі!.." — віддаляючись, понісся гарматень.

Мить напруженої тиші, підкресленої рушничними випа-ламй, — І далекий, лункий ох вибуху. Після перельоту гарматні один по одному почали лягати поблизу розстрільні. Мружачись від вітру, Григорій з почуттям задоволення подумав: "Намацали".

На правому крилі йшли сотні 44-го полку. Голубов вів свій полк у центрі. Григорій був ліворуч від нього. За ним, замикаючи лівий флянг, ішли червоноґвардійські загони. До сотень Григорія було додано три кулемети. Командир їх, невеличкий червоноґвардієць, з похмурим обличчям і густо-волохатими широкими руками,, майстерно провадив стрілянину,— паралізуючи наступальні маневри ворога. Він увесь час був коло кулемета, що посувався з розстрільнею отаман-пів. При ньому була кремезна, одягнена в шинелю жінка-червоноґвардієць. Григорій, проходячи вздовж розстрільні злобливо подумав: Бабій! На позиції йде — і то з бабою не розлучається. З таким навоюєш!.. Дітей би вже заодно забрав з периною і з усіма манатками..." Начальник кулеметної команди підійшов до Григорія, поправив на грудях шнур нагана.

— Ви командуєте цим загоном?

— Так, я.

— Я розпочну заслонний вогонь на ділянці отаманської півсотні. Ви бачите — нам не дають ходу.

— Смаліть, — погодився Григорій і повернувся на крик від замовклого кулемета.

Бородатий,' здоровий кулеметник люто кричав:

— Бунчук!.. Розтопимо машинку!.. Диявольська подоба, хіба можна так?

Коло нього на колінах стояла жінка в ширелі. Чорні очі її світячись під пуховою хусткою, нагадали Григорієві Оксану і він мить, затуживши очима, дивився на неї не моргаючи, стримуючи подих.

Опівдні до Григорія прискакав від Голубова ординарець з запискою.

— На нерівно відірваному аркушику польової книжки коря-чилися розмашні літери:

"Наказую вам ім'ям Донського ревкому з двома до-рученимц під вашу оруду сотнями знятися з позицій і спішним алюром іти на обмах правого флангу ворога, беручи напрямок на дільницю, котру видно звідси, трохи ліворуч від вітряка, балкою... Маскуйте рух (кілька нерозбірних слів...-). Вдарте з флангу, скоро ми перейдемо в рішучий натиск.

Г о л у б о в".

Григорій відвів і посадовив на коні дві сотні, відійшов назад, пильнуючи, щоб ворог не визначив його напрямку.

Дванадцять верстов накинули кругу. Коні йшли, провалюючись у глибокому снігові. Балка, йкою йшли в. обхід, була засипана снігом. Подекуди доходив він коням до черева. Григорій, прислухаючись до вибухів гарматного гуркоту, тривожно поглядав на годинника, знятого з руки забитого в Румунії німецького офіцера, — боявся спізнитися. Він звіряв за компасом напрямок—і все ж ухилився ліворуч трошки більше, ніж треба. Широкою відножиною вибралися на чисте. Коні курились пітною парою, мокріли в пахах. Скомандувавши спішитися, Григорій перший вискочив на горб. Коні лишились у балці з коноводами. За Григорієм полізли положистим схилом козаки. Він оглянувся, побачив за собою понад сотню спішених, що рідко розсипалися по сніжному схилі балки, бійців і почув себе певніше, міцніше. В бою за-всігди опановувало його, як і кожного, табунне почутя. Поглядом охопивши обстанову, Григорій зрозумів, що спізнився, не врахувавши важкої дороги, щонайменше на півгодини. ,

Голубов сміливим стратегічним ходом майже відрізав чер-нєцівцям шлях до відступу, з боків виставив заслони, і фронтальним ударом ішов'на напівзамкненого ворога. Гуркотіли батарейні випали. Рокотали рушничні постріли, мов би по залізній сковороді котився— шріт, крила шрапнель зім'яті роз-стрільні чернєцівців, густо лягали гарматні.

— В роз-стріль-ню!..

Григорій із своїми сотнями вдарив з флянгу. Пішли спочатку як на муштрову стрілянину, — не лягаючи та якийсь митець-чернєцівець, працюючи на "максимі", так здорово черканув по розстрільні, що козаки з (великою охотою лягли, трьох утративши в лавах.

О. третій годині після полудня приголубилась до Григорія куля. Розпечена грудочка олива, одягнена ніклевою оболонкою, діравлячи, пропалила м'ясну тканину в нозі, вище коліна. Григорій, відчувши гарячий удар і знайому нудливу втрату крови, скрипнув зубами. Виповз з розстрільні, згарячу скочив, різко мотнув головою, контуженою кулею. Біль у нозі збільшувало те, що куля не вийшла. Кінчала вона літ свій, коли вп'ялася в Григорія і, пробивши шинелю, шаравари і ЩКФУ> залишилася вистигати в жмутку м'язів. Гаряча різь заважала рухатися. Лежачи, Григорій згадав наступ 12-г.о полку в Трансильванських горах, у Румунії, жоли дістав рану в РУКУ* В очах його яскраво відновилася сцена тієї атаки: Чубатий, зім'яте гнівом обличчя Михася Кошового, Омелян Грошев біжить з пораненим сотником з гори...

Командування сотнями перебрав Любішкін Павло, помічник Григорія. З його наказу двоє козаків відвели Григорія до коноводів. Козаки, гіідсажуючи Григорія на коня, співчутливо радили:

— Перев'яжіть рану.

— Бинт є? —

Григорій уже сів на сідло та, подумавши, зліз і, спустивши шаравари, морщачись від остуди, що заливала пітну спину, живіт і ноги, похапки перев'язав обпалену, кровотічну ранку, зроблену наче надрізом цизорика.

В супроводі свого ординарця він поїхав тим самим кружним шляхом до місця, звідки почали контр-настур. Дивився на густий засів у снігу кінських слідів, на знайомі обриси балки, якою кілька годин тому вів він свої сотні. Його знемагав сон і вже чомусь далеким і непотрібним здавалося те, що діялося на горбі.

А там метушливо і розкидано курилися рушничні постріли, вигримляла важка батарея ворога, визволяючи своїх, та кулемети, інколи порикуючи, точкували пунктиром, немов підводячи невидиму рису для підсумків бою.

Верстви зо три Григорій їхав балкою.