Шевчук Валерій - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд, Шевчук Валерій

Мило теревенили, сміялися, жартували, хміль м’яко нас сповивав, і я відпружено подумав: "Господи, скільки людині потрібно для щастя? Чи обов’язково для того громадити майно та гроші, будувати палаци і вбиратися у коштовні шкури. Адже воно химерне й непостійне, те щастя, і вислизає з тих палаців та шкур, а приходить в образі голубого спокою і до таких порізаних і полущених, захованих у хащах лавок та смітників і навіть може засвітитися в очах бездомних, шолудивих псів, які раптом стають твоїми друзями. Воно, щастя, як краса короткотривала та малонадійна, але щаслива людина та, котра ніколи ним не гребує, а випиває десь так, як випиваємо ми це чудове вино, — із горлечка". Отож я був у стані екстатичного зворушення, і мені здавалося, це саме відчуває й вона, тож тішив себе, що не тільки я, а й ми були в такому щасливому стані, чи пориві, чи пережитті — ось чому так чудово, як ніколи, розцвіло переді мною обличчя коханої.

З’їли й випили все, але не захотіли побільшувати смітника, а загорнули рештки в папір, щоб викинути в урну. Тоді закурили, звільна балакаючи й пригадуючи веселі випадки, вряди-годи вибухаючи й сміхом. Пси коло нас продовжували сидіти, ніби сподівалися, що маємо приховану їжу, або ж відчувши нашу атмосферу й бажаючи її з нами поділити. Але мені вже хотілося залишитися з Ірою на самоті.

— Все! Забирайтеся! — сказав псам. — Мені треба свою дружину поцілувати.

— А на годинника подивився? — спитала Іра.

Я злякано зирнув на стрілки. Мала рацію, нам треба поспішати на автовокзал, адже квиток був куплений.

— Геть! — сказав я псам. — У нас нема вже часу.

І пси слухняно відійшли. Я обійняв Іру, ми почали цілуватися, і я ніжно пестив її перса.

— Фу! — вирвалася від мене. — Я зовсім п’яна! Встигнемо на автобус?

— Встигнемо, — сказав я, спускаючись на землю й цілуючи їй коліна й оголюючи стегна.

Але вона мене від себе відвела і встала.

— Ти ж знаєш! — сказала цілком тверезо, — сьогодні не можу.

— Знаю, — сказав, зітхнувши і зводячись.

— Дивно, — сказала Іра. — Такий розважливий і такий буваєш гарячий!

— Розважливість і гарячість — категорії не взаємозаперечні, — сказав я.

— Гаразд, ходімо! Все-все буде попереду! — підігнала.

— Так! — сказав п’яно. — Інакше тебе не відпустив би! Чорт з ним, із тим квитком!

І ми швидко пішли парком, тоді — бульваром, на Бердичівській ускочили до Першого тролейбуса; добре, що виявилося вільне сидіння: сиділи одне біля одного, міцно притулившись і сплівши руки. Довкола мигали будинки, людські обличчя, шиби авт, але все те — з іншого світу, бо світ змалів, стулився у м’ячика чи кулю, а в тій кулі сиділи ми, і не було в нас, як мені тоді здавалося, нічого різноякого, нічого різнодумного, і слова, які вимовляли, ніби зливалися зі словами іншого, начебто це був монолог, а не діалог, і їм було тепло, тим словам, бо і в них бродило трохи кримського хмелю, а кримський хміль, виявляється, має свою особливість, і я пристрасно полюбив не тільки захоплену поклонницю того раніше для мене цілком банального Криму, а і його, хоч, може, й на коротку мить, адже в тому слові ховалося інше, куди величніше — Рим, а Рим, як віщало одне неореалістичне кіно, відкрите місто.

Однак треба було висідати — приїхали. Кинув оком на годинника — мали не йти, а бігти. І ми, не рознімаючи рук, побігли. Автобус уже стояв на платформі, і люди в ньому повсідалися, а шофер зачиняв багажні відсіки.

Нашвидку поцілувалися, й Іра скочила до автобуса. Слідом за нею ввійшов шофер, натомість вийшла станційна контролерка. Отож ми дістали тільки того часу, поки шофер зайде до кабіни й заведе мотора. І ми невідривно дивилися одне на одного, відтак поволі її образ сплив із мого зору, і я опинився (хоч навколо було багато люду: ті, хто від’їжджає, і ті, хто приїжджає) сам, як палець, сам на голому асфальтовому полі, сам у безкраїй і безконечній пустелі й німо дивився, як синьо в’ється за автобусом їдкий димок.

41

То була моя остання любовна зустріч із Ірою. Я побачу її ще раз здаля, але до неї не підійду, вона ж мене не помітить, хоча треба було конче підійти, принаймні для того, щоб зняти із себе тягаря клятви, яку вона так легковажно знехтувала. Та Іра тоді не була сама: біля неї стояв хлопчик років восьми й цілком здорового вигляду Калиновська, принаймні мені здалося, що нітрохи не змінилася від часу похорону мого батька, коли бачив її востаннє. Говорили про щось своє і сміялися, а стояли на тролейбусній зупинці біля центрального стадіону. Отож, поки я вагався, підійшов десятий номер тролейбуса і їх з моїх очей забрав. Зрештою, коли б не забрав, навряд чи я підійшов би, — утримувала якась дужа сила…

Але не забігатиму наперед. Про деякі речі, що обговорювали ми в Житомирі, я ще не записав, зокрема й про домовлену зустріч у Києві. Серпень кінчався, отож ми вирішили продовжувати зустрічатися на станції, як це було й раніше, поки там житиму, а що перебував тепер переважно в Києві, то мав приїжджати туди так само. Але із знайомої електрички та знайомого вагона Іра не вийшла, я вскочив до поїзда, обшукав його, але її там не знайшов. Могло щось не вийти, отже, знову-таки, за домовленістю, мала написати цидулку на Головпошту, на той час своїм адресатам я звідомив, аби писали туди, отож заходив щодня. Листи надходили, але не від неї. Я почав турбуватися, отож відшукав через довідкове телефона її батька, вони жили таки на проспекті Дружби народів.

Рурку взяв батько. Сухий, деренчливий голос, який на прохання покликати Іру почав занудно допитуватися, хто я такий і навіщо мені Іра. Цієї миті неподалік (очевидно, стояла біля телефона) пролунав жіночий голос:

— Хто там дзвонить?

— Якийсь Ірин кобель, — не вельми делікатно сказав у трубку деренчливий голос. — Ходять коло неї, як пси. І що вони в ній знаходять?

— Поклади трубку! — наказав суворий жіночий голос.

Тоді сухий і деренчливий мовив:

— Іри нема, і сюди не дзвоніть. Вона живе на своїй кватірі.

Так він і сказав: "кватірі", і єдина інформація, яку дістав із цієї балачки, була та, що Іра мала власну квартиру і з батьками не жила. Після того рурку покладено і я почув короткі гудки.

Зі мною розмовляли грубо, зневажливо, але не пошкодував за цього дзвінка, принаймні знав, що з нею нічого не трапилося, а саме це мене найбільше хвилювало. Цю ж лінію можливого нашого зв’язку було перерізано також. Фраза про "кобелів", що ходять за Ірою тічкою, злостива, але, очевидно, якісь підстави, хай і перебільшені, так казати про рідну донечку батько мав. Бо не тільки я дзвонив.

Мав іще дві можливі лінії: одна — школа, де працювала, а друга — Íрина і моя, за її звідомленням, сестра Галина.

І хоч як не хотілося, мусив їхати до школи, сестру відклавши на потім. До речі, про сестру ми говорили й на тій лавці в парку, коли справляли "Собаче весілля": Іра звідомила, що її сестра зовсім проста, працює продавцем у Центральному гастрономі, звуть її Галина, а прізвище (уже по чоловікові) — Степаненко. Має трьох дітей. На моє ж бажання із сестрою зустрітися Іра тоді сказала:

— Вам обом буде цікаво.

І без жодного вагання дала адресу на Жилянській вулиці, саме ту, яку колись назвала моїй господині за свою, — я її відтоді й запам’ятав. Отже, і туди можна зайти, щоб принаймні переконатися: чи не вигадка ота карколомна історія, і чи справді ми близькі родичі, бо від Іри можна було сподіватися всіляких фантазій: вона не брехуха, як зазначила в одному з листів, а фантазерка. Я ж хотів знати правду. Тільки правду і більше нічого. Хоча й це не зовсім так, а складніше.

Сповіщення ж Іриного батька про власну квартиру дочки не могло мене не вразити, бо це при добрих стосунках розв’язувало б проблему зустрічей, але вона мене туди, навіть як гостя, допустити не захотіла — ситуація виясниться пізніше, коли зустрінуся із сестрою, — вона мала дитину та й не тільки. Але про це згодом. А поки я сушив собі голову, намагаючись зрозуміти, чому Іра вчинила зі мною в такий немилосердний спосіб, сповіщення про "кватіру" набуло ще й іншої ваги: я вже тоді переконався, що Іра в Житомирі розіграла зі мною комедійного фарса, отже, простісінько, як то кажуть, навісила мені носа. Очевидно, їдучи від мене до Києва, щасливо купалась у зловтішних хвилях і мала цілковиту рацію, бо я і справді виявив себе дурним романтиком, коли не сказати ідіотом; усі ж інтимні справи, коли відбуваються на рівні рóзігрів, завжди комедія, хоч не раз кінчаються трагічно (звісно, не для творця вистави), — ось чому в літературі постав жанр трагікомедії. Але вішатися, труїтися чи топитися я, хоч і був жорстко обдурений, не збирався, проте вряди-годи обливався соромом, що мене, як хлопчака, провели і з мене насміялися. Чому ж її розшукував? Звісно, не для вияснення стосунків, бо не такий дурний, щоб не зрозуміти, що виясняти стосунки після того, що між нами відбувалось, — це сваритися чи мститися, а я ні до того, ні до того просто не здатний: хотів збагнути, що сталося, а друге, важливіше — уже казав, я людина старомодна, отже, честь у мене поняття першорядне, а коли так, мав добитися в неї зняття із себе клятви, яку дав. Тверезо мисляча людина може сказати: "Коли то було несерйозно, ота клятва й оте "Собаче весілля", тоді й клятву можна сприймати несерйозно, відтак вона не є чинна", — але річ у тім, що несерйозно складала присягу вона, а не я, я ж проказав її з усією переконаністю, що твердо дотримаю, отже, для мене вона цілком чинна. Ось що найбільше гнітило мене в тій ситуації, тож і вирішив обов’язково її розшукати, щоб вирвати зняття клятви й не більше: після того, що сталося, і коли я, потелефонувавши її батькові, переконався, що вона жива і здорова, а я тільки один із "кобелів" із її тічки, навіть думка про можливість продовжити стосунки була мені бридка — це виключалося різко й назавжди. Може, мене тут хтось осудить, але така я людина і цієї межі не переступлю. Сказав, що не мав наміру вішатися, топитися чи труїтися, — це правда, але збрехав би, коли б твердив, що не був уранений. Був — і до глибини душі. Уранений, уражений, ображений і, зрештою, зганьблений, і хоча зовні залишався спокійний, але вряди-годи моє нутро подобало на помийницю, в якій бурило, й піднімалися від того отруйні випари.