Шевчук Валерій - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд, Шевчук Валерій

Отже, перше слово тобі як жінці.

Ішла якийсь час задумавшись.

— Тут чудово, — проголосила. — І в мене більше згадок, як думок.

— То як нам вийти з нашої ситуації? — спитав я.

— Не знаю, — відповіла тихо. — Хочу почути твоє мудре слово, ти за мене розумніший.

І я відчув, що її рука стисла мою сильніше.

Не пригадував своєї обіцянки, був-бо зайнятий іншим. Але тут мене раптом ніби прорвало. І я заговорив, сам дивуючись, що так легко потекли слова:

— Ситуація і справді не проста, і те, що скажу, лише принагідна думка. Одружитися зараз не можемо, треба приготувати батьків.

— А де ж твої два шляхи? — спитала.

— Є, — мовив рішуче. — І не два, а три.

— Від дуалізму до тріяди. Бачу в тобі поступ.

— Іронізуєш? — спитав, бо розбивала цими репліками мою потокову наладнаність.

— О, вибач, я все ще під враженням від зустрічі з домом мого дитинства.

— То, може, не будемо про практичні речі? — спитав. — Адже в нас, як сказала, море часу.

Ішли якийсь час мовчки.

— Будемо, — проголосила тихо, але твердо. — Хочеться вирішити все в Житомирі. І ще раз вибач, що перебила тебе, — важко переключатись. Готова тебе вислухати. Отже, три шляхи…

Тепер зосередитися треба було мені, бо я не так сколотився, як сколихнувся.

— Так, — сказав. — Найпростіше, на твою ж пропозицію, відгородитися від батьків, дідів і прадідів, забути і їх, і їхні історії, тобто відірвати їх від себе, а жити власним життям. Тобто одружитись і на все інше плюнути.

— Що цьому заважає? — спитала так само тихо.

— Моя невлаштованість, незабезпеченість і бездахість. Тобто нам довелося б долати немалі труднощі. Без ремства, нарікань, аж доки чогось доб’ємось.

— По-моєму, це не найпростіший, а найскладніший шлях.

— Можливо. Але при добрій волі, любові, взаємодопомозі й відданості — цілком можливий.

Вона йшла якийсь час мовчки.

— Ти сказав, що одружитися зараз не можемо через батьків. Що мав на увазі?

— Коли залучимо до цього батьків. Тобто неможливо, щоб я пішов жити до тебе.

— Таки неможливо, — зітхнула Іра. — Який же шлях другий?

— Романтичний, — сказав я. — Зачекати кілька років, поки закінчу навчання і влаштуюся.

— Що ж у тому романтичного? — спитала, коротко на мене зирнувши.

— Знаєш, що таке таємний шлюб? — спитав я. — Шлюб осіб царської чи якої там крові з особами крові нецарської, а ти ж принцеса?

— Смієшся? — спитала втомлено й печально.

— Аж ніяк, — мовив я трохи патетично, здається, це мій ґандж — часом удаватись у патетику. — Я тут сидів і думав, що доля недаремно завела нас у місто нашого дитинства. Отож давай зв’яжемося тут взаємною присягою на вірність, любов, тобто постанемо зі своїм коханням не перед суспільством чи церквою, зрештою, це те саме, а перед Богом.

— Ти що, віруючий? — здивовано спитала вона.

— Тією мірою, якою віруючою є кожна людина — визнає вона це, а чи ні.

— Не зрозуміла, — зирнула на мене.

— Гаразд, спробую пояснити, — мовив я. — Якось мені розповідала, що, мандруючи, ледве не втопилася. Зверталася тоді до Бога?

— Так! — протягла вона. — Але це вийшло якось саме від себе. І звідки знаєш, що я зверталася до Бога?

— Бо не могло бути інакше, — категорично прорік. — Бог, Іро, не офіційна категорія. Бог — це те неосяжне і незбагненне, часточкою якого є кожна жива душа. Отож коли зверталася до Бога в час нещастя, то й віруюча. І невіруючим може бути камінь чи колода, а не жива істота з живою душею.

— Можливо, — сказала. — Отже…

— Отже, через взаємну клятву візьмемо таємний шлюб і хай це буде нашим чистилищем.

— Хочеш випробувати мене?

— Не тебе, а нас. Ти випробуєш мене, я — тебе, а ми — нас.

— А третій шлях?

— Третій шлях — найтяжчий, — сказав я і замовк.

— Слухаю тебе, — підігнала вона.

— Знаєш, що це таке: полюбовне розлучення? — спитав я.

— Коли розлучаються за взаємною згодою без ворожнечі, — відповіла.

— Так! Сама писала, що наш ліс для нас уже помер і нам треба шукати з нього виходу. Отож можемо покинути всілякі такі балачки, чудово погуляти містом нашого дитинства, випити, потім я проведу тебе до автобуса, поцілуємося — і розбіжимося.

— Та ніколи в світі! — вигукнула Іра. — Не хочу з тобою розлучатися!

— Не хочу і я, — мовив. — Але більше за те, що сказав, придумати не можу. Вибирай або давай свої пропозиції, і ми їх обміркуємо.

— Але ж не маю пропозицій! — сказала палко.

— Тоді вибирай одне з двох — тріяда в мене не вийшла, бо від третього ти відмовилася.

— А що хотів би вибрати ти?

— Яку позицію вибереш, на ту пристану.

— Можна мені подумати? — спитала зовсім тихо.

Ми підходили до колонади в класичному стилі, яка й була входом у парк.

— Маєш на роздуми годину часу, бо треба пообідати й випити. До речі, оце і є вхід до парку, пригадуєш його?

Вона зупинилася й обдивилася колони, які стояли вигнутим рядом.

— По-моєму, пізнаю, — сказала спроквола. — Але тоді, здається, була осінь. Багато листя, жовтого й червоного, і я складала з нього букета. Мама сиділа на лавці, і до неї підійшов незнайомий чоловік. І заговорив, а вона до нього всміхалася. І мені страшенно не сподобалася та її усмішка, і я крикнула: "Мамо, хочу додому!" Але не звернула на мій погук уваги, тільки сказала: "Погуляй, доню, бо мені треба поговорити з цим дядею". І я продовжувала збирати листя, сердито на них позираючи. Усе в мені аж кипіло, а вони говорили, говорили…

— Досить, Іро! — струснув її за плечі. — То була зустріч важкохворої людини і тієї, що бажала поспівчувати. Не більше, Іро!

— Можливо, — сказала, ніби приходячи до тями, Іра. — Але я в це чомусь не вірю. Хочу повірити й не вірю.

— Бо в тобі ще живе почуття вини, — м’яко сказав я.

— Якої вини? — дивно подивилася на мене. — Я була невинне дитя, яке тільки й хотіло, що батьківської любові, а її ніколи не мало. Яка ж моя вина?

— Та, що хотіла перетворити свою вигадку, тобто казку, на дійсність. А дійсність — це не казка, Іро! — сказав я, цілуючи її в лоба.

— Але яка вартість дійсності без казки? — спитала розгублено.

— Велика, Іро, — мовив тепло, пригортаючи її до себе. — Бо дійсність, моя дівчинко, завше досконаліша від гри.

З’явилися якісь люди, і вона відхилилася від мене.

— Вибач, я забулася, — всміхнулася криво. — Ніби щось напливло!

— Тепер усе гаразд? — спитав я.

— Так! — відповіла вже бадьоро. — А тепер показуй свій парк.

І я повів її до однорукої (другу руку хтось відпиляв) богині вічної юності та полювання Артеміди, що стояла на штучно висипаному пагорбі з палісадничком, де розташувалися колом лавки. Ми там трохи посиділи, і я оповів, хто була та богиня і які міти пов’язано з її іменем. Потім подивилися руїни палацу барона Шодуара, і я розказав про горбаня аристократа, який і посадив цей парк, збирача стародавніх європейських картин і великого нумізмата. Показав величезні червонолисті буки, що залишилися про нього на згадку, і розповів, як під час війни горів цей палац і як люди розграбовували музейні рештки, а ще про далеку звідси могилу на німецькому цвинтарі, де стоїть його розгромлений і побитий гробівець. Потім ми дивилися на розкішну долину, в якій зливалися річки Тетерів і Кам’янка. Недаремно так старався, адже хотів догодити її туристському інтересу. Вона ж залишалася задумлива й сумовита. Тоді ми спустилися до круглої екзотичної альтанки на не менш екзотичній скелі, і я показав на повздовжню будівлю колишньої дванадцятої початкової школи, де я вчився по війні.

В альтанці ми затрималися й дивилися на розлив води: через Тетерів було прокладено дощатого пішохідного моста, а з того боку ріс ряд тополь, що їх посадили у війну німці, — там було густо насипано голих людських тіл, річка ж біля берега аж кипіла від купальників.

— Отут ми й дамо свою присягу, — сказала тихо Іра. — Але…

— Щось стримує? — спитав.

— Ні, — мовила, — але це велика відповідальність.

— Так, — згодився я, — і її я вибираю.

Ми коротко обговорили текст присяги, вона мала бути коротка: "Клянуся перед Богом і власним сумлінням, що я, беручи за дружину Ірину Канішевську (вона ж мала назвати мене), буду їй (йому) вірним, щирим і відданим другом. Ділитимем разом клопоти і труднощі, і ця клятва хай буде дійсна доти, доки її із себе знімемо за обопільною згодою". Перший проказав цю формулу я, тоді — вона, потому обійнялися й поцілувалися довгим поцілунком, хоч саме в цей час на горі з’явилися якісь чужі люди, а коли зайшли до альтанки, ми її покинули, і я повів свою таємну дружину в молодшу частину парку, де стояли гральні заклади й розташувався танцмайданчик, на якому вечорами сходилися житомирські хлопці й дівчата. Ми обоє були видимо схвильовані, тож мовчали, тільки трималися за руки, вряди-годи щасливо одне на одного позираючи.

— Отже, на той бік не підемо? — спитав я.

— Ні, там забагато людей, — відказала вона.

— Можна було б вийти в поле, — сказав я, — людей там нема, тільки кущі, яри та поля. До речі, щось таке, про яке писала в листі.

— Хай цим полем буде наш парк, — сказала. — З ним ми більше пов’язані.

— Гаразд! — згодився я. — Тоді треба знайти місце для весільної трапези, щоб ніхто не заважав. Хочу бути тільки з тобою.

Таку лавку я знав, її затягли в кущі закохані, ввечері вона завжди зайнята, а вдень — вільна. Так воно й було. Єдина недогода — сміття довкола: папір, пляшки, консервні бляшанки, недопалки, зімнуті пачки від цигарок.

— Прибрати? — спитав.

— Ні, — відповіла Іра. — Бо де помиєш руки?

Помити руки було де, бо в парку не один кран для поливання, але я змовчав — не хотів її покидати.

— Усе-таки якась сумна, — сказав.

— Коли хвилююся, завжди сумна, — відповіла.

Розклала хліб і ковбасу, а я заходився вибивати корка з пляшки.

— Все-таки дістав кримського вина! — мовила.

— Старався, — відповів. — А може, пощастило чи так треба було.

У кущах затріщало, і з-поміж гілок вистромив голову брудний, зі зваляною шерстиною, увіч бездомний пес.

— Ну от, і гість є, — сказала Іра.

— Не гість, а свідок, — у тон їй сказав я. — Без свідків — яке одруження!

Пес дивився насторожено-прохально й не рухався.

— Нагодуємо? — спитав я.

— А хіба свідків не запрошують на весільний обід? — відказала весело Іра.

Я кинув псові хліба, він ковтнув його як муху й обережно виліз із куща. Чарок у нас, звісно, не було, і ми відковтнули із горличка.

— Чудове вино! — сказав я.

— Кримське, — відповіла Іра. — В Криму все чудове!

Знову затріщало в кущах, з’явився ще один пес, так само брудний і обстріпаний; ми почали підгодовувати обох.

— Усе правильно, — сказав я. — Має бути два свідки, вони і є.

Ось чому згодом я назвав цей акт "Собаче весілля" — свідками на ньому й справді були собаки.

Їли хліб із ковбасою, запивали вином, потому був і десерт: цукерки, які також купив, — дали по цукерці і псам, які вже розташувалися зовсім близько до нас.