Антуан де Сент Екзюпері - Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері

що хотів би отримати. Той, хто цілий рік уперто довбає скелю і спалює раз у рік плід своєї праці, щоб видобути з нього спалах світла, багатший від того, що кожного дня отримує плоди, які приходять з інших місць і нічого не вимагали від нього.

(Отак і кегля: радість полягає в тому, щоб повалити її. Тоді це свято. Але тобі годі чогось сподіватися від поваленої кеглі.)

Ось чому жертви і свята поєднуються. Адже ти демонструєш цим сенс свого вчинку. Але як можна вдавати, ніби свято - це щось інше, ніж вогонь радості, коли ти палиш хмиз, зібраний перед тим, ніж щастя твоїх розслаблених м’язів, коли ти видерся на гору, ніж поява діаманта на світло, коли ти видобув його, ніж збір урожаю, коли достиг виноград? Де ти бачив, щоб можна було скористатися святом, немов запасом? Свято - це прибуття після твого переходу, а отже, вінець цього переходу, але тобі немає чого сподіватися, якщо ти навернешся до осілого життя. Ось чому ти не утверджуєшся ані в музиці, ані у вірші, ані в здобутій жінці, ані в краєвиді, побаченому з вершини гори. Я втрачаю тебе, якщо розподіляю тебе в рівності моїх днів. Якщо не упорядковую їх залежно від корабля, що пливе куди-небудь. Адже сам вірш - це свято, за умови, що ти подолаєш його. Храм - це свято, бо ти позбуваєшся там свого повсякденного клопоту. Ти всі дні страждав від міста, що розбило тебе своїм ходом. Ти всі дні зазнавав тієї гарячки, що є результатом нагальної потреби, хліба, який треба заробляти, хвороб, які треба лікувати, проблем, які треба розв’язувати, ти метаєшся сюди, метаєшся туди, тут смієшся, а там плачеш. Потім настає пора, присвячена тиші й красі. Ти піднімаєшся сходинками і штовхаєш двері, і для тебе вже немає нічого, крім повного моря і споглядання Чумацького Шляху, запасів тиші і перемоги над буденщиною, і ти маєш у цьому потребу, як у харчеві, бо постраждав від об’єктів і речей, призначених не тобі. Тут тобі годилося б розвинутися, щоб для тебе народилося обличчя речей і утвердилася структура, яка надасть їм сенсу крізь строкаті картини дня. Але що ти прийдеш робити в моєму храмі, якщо ти не жив у місті, не боровся, не видирався на гору й не страждав, якщо не принесеш запасу каміння, бо йдеться про будівництво в тобі? Я вже розповідав тобі про моїх воїнів і любов. Якщо ти лише коханець, немає нікого, хто любив би тебе, й жінка позіхає коло тебе. Тільки воїн уміє кохатися. Якщо ти лише воїн, то ніхто й не гине, хіба що комаха, вбрана в металеву луску. Тільки чоловік, що любив, може померти як чоловік. І тут немає суперечності, хіба що в мові. Отак і плоди та коріння мають одну спільну міру, що є деревом.

 

CXIII

 

 

Ми не чуємо себе, коли йдеться про реальність. Я називаю реальністю не те, що можна зважити на терезах (з яких я глузую, бо я не терези і реальність для терезів мало мене обходить), а те, що тисне своєю вагою на мене. А тисне на мене це сумне обличчя, або ця кантата, або це завзяття в імперії, або цей жаль до людей, або ця якість учинку, або цей смак життя, або ця несправедливість, або цей жаль, або ця розлука, або це спілкування під час збору винограду (тим паче, що від зібраного винограду, навіть якщо його везуть кудись-інде для продажу, я вже отримав головне. Отак і той, кого мав нагородити король і хто брав участь у святі, тішачись своїм блиском, отримуючи вітання від друзів, а отже, вже пізнавши гордощі тріумфу,- але король, ще не встигнувши почепити на груди металевий предмет, загинув, бо під ним упав кінь. Невже ти скажеш мені, що ця людина нічого не отримала?)

Реальність для твоєї собаки - це кістка. Реальність для терезів - чавунна гиря. А реальність для тебе має іншу природу.

Ось чому я називаю пустими фінансистів і розважливими танцівниць. Не тому, що зневажаю працю фінансистів, а тому, що зневажаю їхню пиху, впевненість і задоволеність собою, бо вони вважають себе за мету і за сутність, тоді як насправді вони лише слуги і служать передусім танцівницям.

Адже не помиляйся щодо сенсу праці. Є праця, яка має нагальний характер. Як-от у куховарів мого палацу. Адже, якщо немає харчів, то немає й людей. А людей годиться передусім нагодувати, одягти й забезпечити дахом над головою. Годиться, щоб вони просто були. Саме такі послуги передусім і мають нагальний характер. Але важливе полягає не в цьому, а тільки в якості тих послуг. Танці, вірші, різьбярі на верхніх рівнях, геометр і спостерігач зірок, що передусім і дають змогу працювати на кухні,- єдині, що вшановують людину й надають їй сенсу.

Отже, коли приходить той, що знає тільки кухні, які і справді навантажені реальностями для терезів і кістками для собак, я забороняю йому говорити про людину, бо він нехтуватиме головне, так само як унтер-офіцер, що не бачить у людині нічого, крім її здатності володіти зброєю.

Хіба танцюватимуть у твоєму палаці, якщо танцівниці, послані на кухню, збагачуватимуть тебе якоюсь додатковою стравою? Хіба різьбитимуть золоті джбани, коли, пославши різьбярів на виробництво олов’яних джбанів, можна мати набагато більше глечиків? Хіба огранюватимуть діаманти, хіба писатимуть вірші, хіба спостерігатимуть зірки, коли ти пошлеш людей, які виконували ці функції, молотити збіжжя, щоб мати більше хліба?

Та оскільки в твоєму місті тобі бракуватиме чогось, що існує для духу, а не для очей та чуттів, ти будеш змушений вигадати для них ерзацний харч, не вартий уже нічого. Ти шукатимеш їм виробників, що вироблятимуть їхні вірші, автомати, що вироблятимуть їм танці, штукарів, що даватимуть їм діаманти з різьбленого скла. Отак вони матимуть ілюзію життя. Дарма що в них не буде вже нічого, крім карикатури на життя. Адже справжній сенс танку, діаманту й вірша - які живлять тебе своєю невидимою частиною лише за умови, що ти докладав зусиль,- буде змішаний із фуражем для ясел. Танок - це війна, спокуса, вбивство і покута. Вірш - вихід на гору. Діамант - це рік праці, перетвореної в зорю. А їм бракуватиме суті.

Так само й під час гри в кеглі: оскільки твоя радість