Володимир Леонідович Кашин - Кривавий блиск алмазів, Володимир Леонідович Кашин

вона це робила у свій спосіб. Зрештою, вона теж жертва фашистів — хіба не обдурив її підло гауптштурмфюрер, який втік, покинувши її напризволяще…

В останні дні перед появою радянських військ вона причаїлася у своїй квартирці. В місті коїлося щось страшне, падали снаряди, міни, німецькі команди вогнеметами палили будинки і підривали їх вибухівкою. Навіть у вузькому проміжку між будинками висів рожевий відблиск міських пожеж. Курт подзвонив їй під вечір, наказав готуватися до виїзду, сказав, що за годину приїде. Вона гарячково спакувала свій чемодан і, радісно знервована, ловлячи вухом шум мотора на вулиці, чекала Курта.

Проте він не з'явився. Ні за годину. Ні за дві. Ні протягом ночі… Стомлена, позбавлена сил, Люція непомітно для себе заснула, сидячи у кріслі.

Прокинулась, коли над містом уже займався новий осінній день. Здавалося, уже ніколи більше не побачить Курта, не побачить Європи, що доля позбиткувалася з неї… їй стало дуже самотньо і лячно на душі, мучило передчуття повного краху після того, як повернеться Радянська влада, яка знищить її маленький, виплеканий за два роки затишний світ. Якийсь час вона ще надіялася, що Курт повернеться. Навіть коли радянські війська увійшли у Київ. Адже битва іще тривала… Особливо піднеслася духом, коли німці знову потіснили ворога і забрали назад Житомир, що був воротами до столиці… Проте сподіванням її не судилося здійснитися…

Люція повернулася до зали, де йшла репетиція, не знаючи, що їй робити.

Коли у місті остаточно встановилася Радянська влада, Люція пішла ва-банк. Вона знайшла комендатуру і запропонувала свої послуги для художньої самодіяльності. Там і познайомилася з майором — помічником коменданта. Гарненька, привітна співанка, яка потерпала при німцях, справила на нього враження, і він почав виявляти до неї прихильність. Зрештою влаштував її до ансамблю, організованого комендатурою, і Люція піднеслася духом.

Співанка у залі тривала. Проте недовго. До зали заглянув черговий і сказав, що всім треба йти на площу Калініна, де буде виконано вирок Військового трибуналу над воєнними злочинцями

Репетицію припинили, і всі рушили на площу.

Люція йшла в гурті з усіма хористками, когось тримала під руку, жартувала, як усі, сама не тямлячи, що щебече, а на душі було мулько. Вона уже лаяла себе, що пішла. Прагнула не виділятися серед інших — їй здавалося, що на обличчі у неї написано все її сум'яття.

Округла площа Калініна у центрі міста лежала в руїнах. Амфітеатром її оточували високі купи битої червоної цегли, ледь припорошеної сніжком, — все, що залишилося від навколишніх будинків. Люди видиралися по ній вгору, щоб поглянути вниз на очищений від цегли центр, де підносилась дуже висока дерев'яна шибениця з кількома зашморгами на довгій перекладині, які порожньо звисали, далеко не сягаючи землі.

Засуджених ще не привезли.

Ласкаве, по-зимовому притишене сонце проглядало крізь хмари, пестило обличчя людей. Люції здавалося, що світ на її очах поділяється навпіл: на тих, хто, гризучи насіння, жартуючи, стоїть на цегляних горбах, і на тих, кого ще немає тут, але яких мають привезти, їй було тяжко, бо вона була і серед одних, і серед других. Здригаючись від чекання страшного видовища, стоячи на криваво-червоній цеглі, вона все ж була по цей сонячний бік, де буяло життя, за яке вона завжди спритно чіплялася.

Слушної хвилини, коли товаришки захопилися своїми розмовами, Люція непомітно вислизнула з тісного кола і спустилася вниз. Там, втративши з очей площу і шибеницю, вона стояла, не наважуючись піти геть, їй здавалось, що в такому разі усі зрозуміють її настрій.

Та ось Люція почула, як дужче загомоніли вгорі люди, долетіли гнівні вигуки. Перемагаючи себе, піднялася назад на вершечок цегляного горба. На площу в'їхали вантажівки із збитими з грубих дощок високими помостами, на кожному з яких стояло по двоє: один у чорній формі, без пояса, простоволосий, другий, поруч, — у радянській військовій формі, що супроводжував засудженого злочинця і мав виконати вирок. У Люції закалатало серце.

Машини повільно під'їхали під шибеницю і зупинилися так, щоб кожен засуджений опинився рівненько під своїм зашморгом. З горбів, здалеку, вони здавалися маленькими олов'яними солдатиками.

Над площею, посилені потужними рупорами, пролунали слова вироку, в якому перелічувалися страхітливі злочини гестапівців. Грізний голос, що долітав, здавалося, з неба, тисячократно відлунював над головами.

Нарешті він стих, і тиша запала над містом. Люція опустила очі додолу. Стояла ні жива ні мертва. Не могла дивитися і не могла втекти. Зрештою підвела голову. Виконавці вироку вже приміряли зашморги над головами засуджених.

Якийсь молодик, що опинився поруч Люції. звернувся до неї. Люція нічого не почула. Він посміхнувся. Жінку пересмикнуло: «У таку хвилину!» Вона сердито відвернулася від молодого нахаби і вгляділася в те, що відбувалося на площі. Там серед грізної тиші виконавці уже прилаштовували зашморги на шиях гестапівців. Засуджені були міцно припнуті до дощок і не могли вчинити опір. Тільки один щось вигукував, а інший, який опинився найближче до того місця, де стояла Люція, пручався і усе намагався ударити головою в груди радянського офіцера.

І раптом Люція голосно зойкнула. Незважаючи на віддаль, вона упізнала непокірного гестапівця — це був Раух!

Бавлячись, він любив легенько буцати її головою. Тільки тепер це був не грайливий порух, а безпомічний протест проти смерті.

Люція мало не зомліла. Вона хитнулася і, якби не підтримав той самий залицяльник, певно, упала б. Так от чому в неї було таке тяжке передчуття! Вона вже не побачила, як за командою усі машини враз рушили з-під шибениць і залишені без опори засуджені затанцювали, загойдалися у зашморгах.

Молодий чоловік допоміг їй зійти униз, та, коли схотів провести додому, Люція так гарикнула, що він миттю відчепився.

Вона рушила через площу, з якої вже зняли військове оточення і яка вирувала людьми. Дехто з цікавістю вглядався у колись страшних володарів окупованого міста, саме ім'я яких вкидало в дрож. Можливо, цим задовольнялося одвічне людське прагнення справедливості і віра в те, що з чорною ніччю фашизму остаточно покінчено. Інші, хто мав біду чавіть здалеку бачити цих монстрів, переконувалися, що справедливої кари зазнали саме ті криваві