Ернест Сетон-Томпсон - Маленькі дикуни

Калеб зайшов у тіпі, обмацав ліжко й пробурчав:

— Гм! Ясна річ — мокрі. Щоночі пітніють, і дивуються, чому спати не можуть. І де ваші очі? Мати щодня провітрює ваші постелі! Кожна індіанська скво знає, що треба стерегтися вогкості й не рідше ніж через день виносить постіль на сонце години на три або просушує її біля вогнища. Просушіть гарненько простирадла — і міцно спатимете.

Хлопці послухались поради Калеба і, справді, наступної ночі спали міцним солодким сном.

Незабаром їм довелось іще дещо дізнатись про лісове життя. Хлопці весь час страшенно потерпали від москітів. Увечері комахи заганяли хлопців у тіпі, але вони незабаром навчилися викурювати комах, підкидаючи у вогонь свіжої трави. У сутінках вони розкладали багаття, клали траву, щільно причиняли двері, а самі вечеряли на дворі біля вогнища, де готувалася їжа. Після вечері Вожді з осторогою заходили в тіпі. Трава на цей час прогорала, вогонь пригасав, угорі стояла густа хмара диму, але нижче повітря було чисте й свіже. Вони змітали з одягу москітів, шмигали в намет і ретельно затуляли кожну шпаринку. В тіпі не лишалося жодного живого москіта, а дим, що стояв під клапанами, не пускав усередину нових, і хлопці могли спати спокійно. Ось у такий спосіб вони спекались найбільшого клопоту боліт і лісів. Але вдень приходила нова біда — сині мухи. Їх з’являлось дедалі більше, вони клали цілі купи яєчок на все, що мало запах м’яса або гнилля. Вони дзижчали над столом і падали в тарілки зі стравою. Мертві мухи псували всю їжу. Калеб помітив цю напасть і одного разу сказав:

— Це ваша провина. Живете, як свині.

І справді, кроків на п’ятдесят довкола тіпі вся земля була захаращена папірцями, бляшанками, рештками їжі. Під дверима назбиралася величезна купа картопляного лушпиння, кісток, риб’ячих голів та луски. Увесь день тут живилися мухи. Під вечір варту приймали москіти.

— А як із цієї ситуації виходять індіанці? — запитав Маленький Бобер. — Як нам здихатися цієї напасті?

— Звісно, можна перенести бівуак. Але краще прибрати сміття.

Іншого підходящого місця для табору не знайшлося, і тоді Ян вигукнув із запалом:

— Пропоную все прибрати і більше не смітити. Викопаємо яму і звалимо в неї все, чого не можна спалити, — і Ян хвацько взявся до роботи: ухопив лопату — й давай копати яму в кущах. Сем із Гаєм теж кинулись до роботи: позбирали все сміття і звалили його в яму. А як черга дійшла до кісток, лушпиння та шматків хліба, Ян сказав:

— Дивитись боляче, як ви хліб закопуєте. В лісі є безліч живих істот, які ним поживляться.

Калеб, який сидів на колоді і курив люльку, зауважив:

— Справжні індіанці щодня недоїдки відносять на узвишшя, так званий Вакан. Роблять вони це, щоб догодити добрим духам. Їжу поїдають птахи та білки, на втіху індіанцям, адже інколи вона вся зникає. Якщо ж їм пояснити, що їжу забирають не духи, а птахи, вони вам скажуть: «Без дозволу духів птахи її не візьмуть», або «Птахи відносять її духам».

Тож Велика рада і собі давай шукати скелю Вакан. На узліссі хлопці побачили підходящий горб і з цього дня по черзі відносили на нього всі недоїдки. Незабаром вони помітили, що птахи з радістю прилітають частуватися на їхній Вакан, а постійний слід від струмка свідчив, що чотириногі теж не гребують щедротами добрих духів.

Дуже скоро від синіх мух лишилась тільки згадка. Хлопці ж затямили раз і назавжди, що захаращувати брудом табір — значить шкодити самим собі.

Якось Калеб сказав:

— Яне, не можна пити річкову воду. Вона зараз стояча, спека, тож скоро вода цвістиме.

— А що ж нам пити? — запитав Сем.

— Що ж нам робити, містере Кларк? — поквапився й собі сказати Ян, знаючи, що старий не стане розмовляти з Рафтеном.

— Викопайте колодязь.

— Тю! Зараз у нас канікули, — знову не стерпів Сем.

— А ви викопайте індіанський колодязь, — уточнив Калеб. — На це піде не більше як півгодини. Давайте, покажу, — і він узяв лопату, знайшов сухе місце футів за двадцять від греблі, викопав яму приблизно у два квадратних фути. На глибині трьох футів вода вже почала помітно просочуватись. На четвертому футі довелось припинити роботу через бурхливий приплив. Тоді Калеб узяв відро й вичерпав каламутну, глинисту рідину аж до дна. Коли яма наповнилась, знову вичерпав до кінця.

Нарешті, після третього разу потекла холодна, приємна на смак і чиста, мов кришталь, вода.

— Це вода з вашого потічка, — пояснив Калеб, — але вона профільтрувалась через двадцятифутовий шар землі та піску. Так добувають холодну чисту воду з найбруднішого болота.

Це і є індіанський колодязь!

— Справжній індіанець зробив би з цього барабан, — сказав Калеб Яну, коли вони підійшли до великої липи, що впала під час грози. Вся серцевина дерева згнила, залишилась сама кора.

— А як індіанці роблять барабан?

— Давай сюди сокиру.

Ян збігав за сокирою. Калеб відрубав прямий і без тріщин шматок стовбура і вони віднесли його на бівуак.

— Тепер для барабана потрібна ще шкура.

— Яка?

— Коняча, собача, волова, теляча, — байдуже, аби міцна.

— У нас в коморі висить теляча шкура, а ще одна лежить у сараї, тільки її погризли пацюки, — сказав Гай. — Вони мої, бо я сам забивав телят. Тато віддає мені шкури за те, що я їх забиваю, а потім білую. О, якби ви тільки бачили, як я це роблю!.. —