Віктор Тимчук - Нащадки «Білого Хреста»

Що я міг відповісти? Прикинувся нездогадливим. Зручніше вмостився у м'якому кріслі, поклав голову на підставку, розслабився. Лише тоді відчув утому, й очі мимоволі заплющились. У тілі й досі відлунював перестук коліс і погойдування, яких набрався за чотирнадцять годин їзди. Отако й заснути, й позбутися клопотів…

— Боже, Арсене, який» ти стомлений, — мов здалеку долинув оксамитний, огортаючий теплом і затишком голос Єви. — Аж синці… І ти зараз підеш на роботу?

— Угу.

— Краще б відпочив, — турботливо радила. — Робота не втече.

Робота не втече, подумки погодився, зате вже щось трапилось із Халазієм. І невідомо, що чекало нас попереду, які несподіванки. А поки я насолоджувався хвилинами спокою. Єва ніжно торкалася пальцями мого обличчя, гостра бритва безболісно тяла щетину на щоках. Приємно пахло парфумами.

Несподівано я вловив ледь чутний дух бензину, який не знати відкіля сюди потрапив. Ніби він іде від перукарки. А може, мені здалося, бо він раптово щез. Я відкрив очі — Єва зосереджено, з похмурим виразом на обличчі вставляла пульверизатор у флакон одеколону «Красная Москва». Чого це у неї зіпсувався настрій?

Далебі, тішитися їй нічим, раз не було справжньої взаємності. Я добре пам'ятав нашу розмову, коли випадково зустрілися біля універмагу. Тоді дівчина майже освідчилась мені. А я повівся як телепень: забракло мужності признатися, що вона мені лише подобалась і те відвідання її квартири, коли я був приголомшений зливою витончених пестощів, ще не любов. Єва повернулася від трюмо, і лице її полагіднішало.

— Трохи відпочив? — освіжила мене одеколоном. — Тепер мов нова копійка. Гляди, щоб не вкрали сороки.

— Не вкрадуть. — Я справді почувався бадьоріше.

— Сьогодні перший концерт Мусліма Магомаєва. У мене є квитки, — сказала Єва, благально дивлячись на мене.

Я поспішно нахилився за портфелем.

— Мені треба писати звіт, — вибачливо буркнув.

Дівчина, не криючись, важко зітхнула, докірливо похитала головою. Я з неприємним відчуттям провини залишив перукарню, даючи собі слово більше сюди не заходити.

37.

Ось і прокуратура, триповерхове приміщення, облицьоване білою плиткою, із широкими вікнами і довгим бетонним козирком над під'їздом. Я штовхнув високі дубові двері у скляних квадратних віконцях. Зиркнув на годинник — 16.00. Сорок п'ять хвилин як у місті. З них 20 витратив на гоління. Зате почувався ніби вранці після фіззарядки.

У коридорі перед кабінетом слідчого нікого. Є він чи ні? Постукав.

— Заходьте, — долинув приглушений дерматином голос Махова. — Арсен! Нарешті! — Гліб встав з-за столу й пішов мені назустріч, міцно потис руку, покрутив носом, принюхуючись. — І поголився. А пообідав?

— У вагоні-ресторані.

— Передбачливий, — щиро радів моїй появі слідчий, — бо можна і не повечеряти.

Ми сиділи й кілька хвилин дивились один на одного: я запитливо, очікувально, а Махов задумливо й сумно.

— Щез Халазій, — скорботно сказав Гліб.

— Коли? — Звістка мене вразила й боляче шпигнула у серце.

— Позавчора. Я поїхав у Щасливе розпитати про нього, а потрапив на згарище. Кодола розповіла, що після твого від'їзду до неї причалапав Халазій, цікавився вашою розмовою. Тітка не крилася. Потім дядько Семен кудись подався з села і вернувся підвечір. Заступив на сторожування. А вночі спалахнула його хата. Збіглися люди, пробували гасити. Та де там… Горіла, мов порох. Хтось скочив за Халазієм. Не знайшли на свинарнику. І вранці не з'явився. Вважають, що згорів, упившись. Але експерти встановили: хату підпалено гасом або бензином, кістки — телячі. Звичайно, ні кінцівок, ні черепа у попелі не було, — виклав Махов останню гірку подію.

Якого свідка проґавили! І коли тепер його розшукають?! Видать, Халазій ходив у місто когось попередити, радитись, що робити. До Баглая або Тягуча. Ймовірно. Знову випередили нас. А часом не вколошкали його? Ще й імітували нещасний випадок.

— Може, його?.. — виказав я свій сумнів.

— Може. Тут або — або: втік чи убили і десь сховали труп. Да, сьогодні надійшла відповідь на запит, — згадав слідчий. — Халазій перебував у одному таборі із Баглаєм. Син куркуля, засуджений за участь у вбивстві голови комнезаму. Отже, Арсене, напевне Тягун і Баглай у місті. Одначе двом не під силу здійснити і крадіжку з підкопом, і вбивство Личакова, і вистежити тебе, і ось підпал.

— Плюс Шалапуха, Зубовський і Роптанов, — перелічив я.

— Очевидно, і вони, — погодився Гліб. — А Халазія все одно треба шукати.

Я розповів про банду Кальчевського «Білий хрест» і злочини їх нащадків, про зустріч Страпатого з Баглаєм, його поранення після того. Потім — про Катерину Андріанівну. Махова вразила її доля: втратила сина і осліпла від горя.

— Той Юрко, можливо, теж причетний до злочинів. Це йому зараз двадцять сім, — сказав я. — Баглай недарма викрав його.

— Може бути. Але яка жорстокість! — Слідчий вдарив кулаком по коліні.

— Ще розшукав могилу матері Баглая і їхню колишню наймичку — Ладанюк Марфу. Баглай тричі надсилав їй грошові перекази. Всі вони з нашого міста і з п'ятого відділення зв'язку.

— Цікаво. П'яте недалеко від колгоспного ринку.

— Знову ринок… І найголовніше: Страпатий, Катерина Андріанівна і Ладанюк засвідчили про появу Баглая восени 1945 року в солдатській формі, з нагородами. Отже, під чужим прізвищем.

— А яке звання? — запитав Гліб. — Які нагороди?

— На жаль, не пам'ятають, — розвів я руками.

— В такому випадку знайти Баглая нелегко, — підбив підсумок слідчий і невесело додав: — Ех, коли б ми постежили за Халазієм, уже б мали певний слід.

— Еге, коли б знали, що він Квач, — докинув я іронічно.

— І Шалапуха вперто мовчить. Відчуваю — щось приховує, щось йому відомо… І в Корча-Роптанова, злого ревнивця, нема алібі. Все хистке, примарне, не вчепишся, — роздратовано мовив Махов. — Зараз найвірніший шлях — продовжувати ретельно перевіряти 38 чоловік, з якими ти зустрічався. Саме серед них злочинець. Інакше б тебе не вистежили. Думай, Арсене,