Олександр Костянтинович Тесленко - Викривлений простір

Ферар. Жаль. Дуже звик до себе теперішнього і мушу сказати, що сам собі подобаюся, хоч і не молодий і міг би бути набагато кращим: універсальнішим та жвавішим. Але всі мої вади для мене самого — не біда, і навіть звичка часто розмовляти з собою не видається мені недоліком. Сьогодні для мене організували найприскіпливіший профілактичний огляд. Навряд чи зможу це швидко пробачити Анатолію Севастіановичу…

«Розблокуйте перший контур… Спасибі… Відключіть сьомий блок… Дякую… Ви часто розмовляєте самі з собою?»

«Я ніколи не розмовляю сам із собою».

«Чому?»

«Не знаходжу цікавої теми», — спробував я тоді пожартувати з майстром.

«Он як… — щиро здивувався той і довго незворушно дивився на мене, задумливо підкручуючи свого рудого вуса. — Я не радив би вам жартувати зї мною, — нарешті він мовив з притиском. — Поза стінами цього кабінету можете, скільки вам заманеться, самовдосконалюватись у жартах, відшліфовувати свою, так би мовити, гумористичну спроможність, але тут… Ви ніби не розумієте, що йдеться про серйозні речі. Серйозні для вас. Я відповідаю за безпомилковість вашого функціонування. От! А ви, шановний Фераре, не просто біокібер, я біокібер спеціального призначення, тож рівень моєї відповідальності також дуже… А про що ви переважно розмовляєте з собою? Які проблеми чи теми вас хвилюють?»

«Я ніколи не розмовляю сам із собою», — вперто повторив я.

Майстер довго дивився на мене. Він прекрасно розумів, що я кажу неправду. Будь-яка мисляча істота не може функціонувати без внутрішніх монологів. Вся справа у тому, про що ті монологи і скільки їх. Втім, багато говорити про дрібниці-подробиці я ніколи не любив. Та й головне — я відчуваю себе цілком нормальним біокібером. І навіщо зайві слова.

«Якщо ви ніколи не розмовляєте самі з собою, то це…»

«… також є свідченням деяких зрушень, — продовжив я слова майстра доволі різко. — Але в мене не вистачає часу на розмови із самим собою! — майже вигукнув я. — Адже я біокібер спеціального призначення, у мене вистачає роботи! В мене розписана кожна хвилина! А ви вимагаєте від мене відповіді на ваші, даруйте, не дуже розумні запитання!»

Майстер зверхньо посміхнувся. Формально він уже мав підстави віддати мене якщо й не на демонтаж, то в руки серйозної комісії, адже я, власне, образив його. З майстрових вуст уже злітало страшне (для мене) і таке буденне (для нього)слово, але я перебив його, ні на крихту не сумніваючись: моє буде зверху!

«Ви дасте відповідь перед Центром за кожну секунду, мого перебування у вашому кабінеті. А рапорт Анатолія Севастіановича можете використати… як вам видасться за потрібне. Він ще дуже молодий диспетчер, аби мати право так вільно забирати мій час, і ваш, до речі, також, через свої підозри. Ви знаєте, майстре, де я зараз маю бути? Контролювати проходження сімнадцятого ваговоза. Якщо вам це нічого не говорить, то з’єднайтесь із Центром, і раджу зробити це якнайшвидше, бо вам перепаде за кожну, секунду моєї затримки!»

Майстер лише пильно подивився на мене. Він зрозумів мій хід, проте не відважився навіть на якесь слово, бодай іронічне. Все ж я біокібер спеціального призначення і можу дещо не традиційно відстояти свої права на існування.

«Не буду вас затримувати, — сухо мовив майстер. — Але щиро вам раджу…»

Я вийшов з кабінету демонстративно швидко, не чекаючи на його поради. Почував себе кепсько: «Навіщо було розбалакувати із Анатолієм Севастіановичем про свої внутрішні монологи?!» Усвідомлюю, що вони справді забирають у мене забагато внутрішньої енергії, яку потім треба поновлювати набагато частіше, ніж це роблять інші біокібери, проте я чітко відчуваю внутрішню гармонію. А це — головне.

Якби не розмова з майстром, якби не моя категорична заява щодо відповідальності за проходження сімнадцятого ваговоза, то навряд би я оце пішов до Центру після профілактичного огляду. «Елефант» ще достатньо молодий і надійний кіберон, працює бездоганно, і можу йому цілком довіряти: проведе сімнадцятий найоптимальніше. Власне, за будь-яких умов тримаю з «Елефантом» постійний радіозв’язок, моя безпосередня присутність у Центрі може бути необхідною лише в разі якихось екстремальних ситуацій, не просто аварійних, а надзвичайно специфічних — пов’язаних із загрозою для людини. В цьому моє спеціальне призначення в Центрі транспортного забезпечення. Можу не втручатися в розрахунки, графіки проходження доти, доки не виникне небезпека для життя людини. Лише я маю право зупинити рух на будь-якій магістралі міста і навіть на всіх відразу, якщо в тому буде потреба. Приємне і відповідальне це право, і трохи страшне, бо якщо я помилюся і з якихось причин постраждає людина, тоді мене просто не стане, з’явиться хтось інший, він буде схожий на мене, але то буду не я.

«Не буду вас затримувати. Але щиро вам раджу…»

Дивно, що ці слова мене роздратували. Може, і справді в мене зараз не все гаразд? Адже майстер щиро турбується про мій стан, про мою здатність нормально, функціонувати, а я ображаюсь і його ображаю… Не чекав від Анатолія Севастіановича такого. Звернувся б він сам до лікаря: піт струменить, коли стоїть біля пульта. Хлопчисько. Досвіду ще ніякого. А вдома молода дружина. Я переконаний, що він кожної хвилини думає про неї і чекає тої миті, коли закінчиться зміна. Я так і сказав йому жартома, а потім ці слова видались дещо фамільярними, і, щоб трохи виправдатись, додав, що й сам постійно думаю про всяку всячину, розмовляю сам із собою, коли стою біля пульта. А він виявився вкрай обережним. Ще не забув лекції професора Тріша: «Якщо процеси уявного моделювання та аналізу переважають над процесами активного функціонування, то це свідчить про органічне пошкодження в системі центральної групи сьомого тразонного перетворювача…» Хлопчисько, він думає, що в житті все так логічно і просто, як на лекціях професора Тріша. Але, врешті, то просто його обов’язок: потурбуватися, аби з Фераром все було в нормі. Турботливий…»

— Я радий вас бачити, Фераре. Все гаразд?

— Так. Безумовно, Анатолію Севастіановичу. Хіба у вас були якісь сумніви?

Диспетчер вловив у голосі біокібера приховану образу.