Роджер Пілкінгтон - Янові скарби

Джо, про те, як команда «Норця» перехитрила їх в Рамсгіті і як їх було послано трамваєм до Зебрюгге. Заціпенівши в подиві, Віллем вислухав її до кінця. Відтак якийсь час сидів у задумі, а потім несподівано розсміявся.

— Гарна вигадка, міс Керол. Ти придумала найкращий кінець для історії про Яна. — Він відкинувся на стільці й щиро зареготав.

— Ти хочеш сказати, що не віриш? — Джіл аж засмутилася.

— Вірити? Як я можу вірити? Звідки ви можете знати про Яна, га?

— Мій тато — головний інспектор Скотленд-ярду, він займався цією справою, — гостро відказала Джіл.

Віллем знову розреготався.

— А твій брат — Шерлок Холмс, еге?

Джіл якусь мить вагалася, а потім пройшла мимо столу до шухляди, вбудованої під койкою, і висунула її. Понишпорила у ній трохи і знайшла те, що шукала. Це була папка з поштовим папером.

— Ось! — гордо мовила вона, розкриваючи панку.

Віллем глянув на папір. На ньому вгорі було надруковано напис: «Відділ карного розшуку. Скотленд-ярд. Лондон». Він узяв один аркуш, подивився на нього уважно, потім перевів погляд на Джіл і Керол.

— Прошу пробачити мені, — сказав він серйозно. — Я думав, що ти вигадуєш усе. А тепер, мабуть, повірю вам. І все ж я не зовсім певен.

Керол одважилася на ризикований крок.

— У вас на баржі є Біблія?

— Є, — здивовано відповів Віллем. — У тата в каюті є Біблія.

— Тоді, будь ласка, принеси її. Ми розгадали Янів запис, він посилається на вірші з Біблії, і ми знаємо, на які, саме. Сам побачиш, тоді в тебе не буде ніяких сумнівів.

Віллем підвівся був, але знову сів на стілець.

— Ні, в цьому немає потреби. Тепер я вам вірю. — Він злегка вклонився і потис руку спочатку Джіл, а потім Керол.

— То ти допоможеш нам? Розумієш, ми повинні розшукати скарби до того, як їх знайдуть злодії. Але, хоч ми й маємо шифрований запис, нам потрібка людина, котра знала б цей край, всі невеличкі затоки й водні шляхи. Нам не можна гаяти ні хвилини. Якби нашу таємницю не підслухали, то ми просто почекали б, поки повернеться з Америки батько Джіл, а тоді англійська і голландська поліція разом розв'язали б цю таємницю. Але чекати не можна — і ось чому ми перепливли Ла-Манш і самі шукаємо ці скарби.

Віллем кивнув головою.

— Звісно, я допоможу вам, якщо зможу. А як не зможу, то нікому нічого не скажу. Обіцяю.

— Ще одне, — втрутилася Джіл. — Ми не повинні говорити про це, поки перебуваємо в шлюзі. Хтось може нас підслухати…

— Мені весь час не хотілося вірити, що англійці вкрали Янові скарби, — тихо сказав Віллем. — Хоча кожен, хто знав цю історію, не сумнівався в цьому. Так, навіть поліція. Якщо ми знайдемо скарби, це буде велике діло, бо тоді нарешті всі взнають правду.

— До того ж Голландії повернуть її скарби, — додала Керол.

— Авжеж, — погодилася Джіл. — Усе це правильно. Але ми все ще не знаємо, де Ян сховав їх.

— Хоч і не знаємо, — мовила Керол, — але ми йдемо по сліду і завтра будемо в Дордрехті.

— О першій годині дня, а може, й раніше, — додав Віллем.

— Одна надія, що моряки не чекатимуть на нас в Дордрехті, щоб знову стежити за нами, — додала Джіл. — Сподіваюся, вони ще в Зебрюгге, але щось підказує мені, що їх там уже немає.

Керол підвелася.

— Ходімо нагору, до хлопців. І пам'ятайте: ні слова, поки ми в шлюзі.

— Ясно, — погодився Віллем, рушаючи до трапу. — Ані словечка.

Розділ сьомий
ДИЯВОЛ І ФІЛІПП

Лиш о пів на першу ночі численні судна, які скупчилися в шлюзі, повільно опустилися до рівня води, що з припливом прибувала в річку, і шлюзові доглядачі почали обертати величезні колеса, щоб відчинити ворота.

Пітер запустив мотор, і Майкл, котрий дрімав у своєму кутку, прокинувся.

Віллем висунувся з дверей рубки, щоб скинути брестроп. З глухим стуком упав на палубу носовий канат — шлюзовий доглядач кинув його з набережної. Пітер одштовхнувся ногою від стіни, направляючи катер до виходу з шлюзу.

— Дозвольте, я поведу катер, — сказав Віллем і став до штурвала. — Цю гавань пройти не так-то легко — припливна течія дуже швидка. — Він першим вивів катер крізь ворота і далі рушив вузьким проходом, пропускаючи ліворуч від себе зустрічні судна і тримаючи курс на купу каміння, що виступала з води біля хвилеріза.

— Стережись! — гукнув Пітер. — Ти посадиш катер на каміння.

Пітер спробував вихопити штурвал, але Віллем держав його міцно.

— Я знаю цю гавань, — коротко сказав він.

І справді, неподалік від мису припливна течія підхопила «Норця», кинула на фарватер і винесла на широкий водяний простір.

— Пробач, будь ласка, — ніяково мовив Пітер. — Я цього не знав.

— Де ж тобі знати! Об цей мис не одна яхта розбилася тільки тому, що мчала прямо на вихід з порту, — пояснив Віллем. — Треба знати, як провести тут судно під час неповного припливу, інакше…

Тим часом як «Норець» виводив за собою цілу процесію суден на річкові простори, почувся басовитий гудок сирени, і з-за хвилеріза виринули темні обриси величезного пароплава. В деяких ілюмінаторах ще не погасили світло; яскраві лампочки на верхівках мачт і зелений сигнальний вогник з правого борту сяяли так близько від берега, що, здавалося, пароплав ось-ось наскочить на мис.

— Отакої! Пароплав! — вигукнув Майкл. — Що ж він тут робить?.

Віллем засміявся.

— Йде до Антверпена. Судноплавний фарватер якраз на цьому боці, біля самого хвилеріза. — Він повернув штурвал праворуч, і «Норець» став дибки на хвилях від