Пол Стюарт - Останній із небесних піратів

блискавиці вмить прошили смоляну темряву, озерне плесо замерехтіло блідо-зеленим світінням, і тут краєчком ока Рук угледів, як щось майнуло понад озером. Він до пуття й не додивився, що воно. Повітря ніби обернулося на рідину, а озеро незвично почорніло.

О, ось воно знов: жовто-червоний спалах! І зараз же по темному плесу дедалі ширшим бездоганним колом почали розходитися брижі, аж поки розтали просто перед Руковими очима.

Раптом зовсім близько забриніли швидкі-швидкі помахи крилець, і Рук побачив його. Чимале, схоже на комаху створіння з кутастою головою та довгим, тонким тільцем, посмугованим поперечними жовтими і червоними стяжками. Рук не відривав від нього погляду, а тим часом строкатий гість шугнув униз, пірнув, і, сьорбнувши світляної води, знову злинув угору. З’явилася і пішла ширитися ще одна чудова колова хвилька.

Рук так і прикипів до нього очима, немов зачарований. Душа його ширяла і співала. Маленький літунець був такий витончений, такий вишуканий… такий досконалий!

Хлопець невідривно зорив його, не кліпаючи очима. Здавалося, він і сам летить поруч нього, кидається вниз до водяної гладіні, а тоді знову злинає вгору. В животі йому все переверталося. Голова йшла обертом. Він роззявив рота — і сміявся, сміявся, сміявся.

Наступного ранку, після глибокого сну без сновидінь, поки решта підмайстрів ще ніжилася у своїх спальнях, Рук підхопився з ліжка, нашвидкуруч проковтнув сніданок — і прожогом до тартака! Припав до отого свого мочардерева.

— Що досконалий, то досконалий! — прошепотів він, а тіло аж поколювало від збудження, збереженого ще з учорашнього вечора.

Схопивши киянку та різця, Рук заходився надавати дереву форми. Хоча ще не розвидніло, він працював швидко і певно, без передиху. І щоразу, як починав вагатися, що робити далі, заплющував очі й ніжно гладив дерево, адже Дуб Грубокор мав таки слушність: дерево підказувало йому, що робити!

Помалу стали проступати поки що грубі обриси небесного човна: вузьке сидіння, міцний кіль, а спереду — піднята носова частина. Хоча до тонких деталей ще не дійшло, але вже досить добре вирізнялася кутаста голова створіння. Рук саме працював над вигнутою шиєю, коли почув чиюсь ходу: хтось наближався. Мабуть, надходили перші лісові тролі з довколишніх сіл.

І тут хлопець відчув, як на плече йому лягла чиясь рука.

— І раненько почали, і багато утяли? — озвався Дуб Грубокор, і його обличчя, схоже на гумове, розпливлося в радісній усмішці. — Оце мені подобається. Ну, і що ж ми маємо?

Він підніс ліхтаря до Рукового дерева. Тільки тепер хлопчак виразно побачив, що за голову він вирізьбив. Усмішка підняла куточки його рота.

— Здається, воно, — мовив він.

— Еге ж, либонь, таки знайдено, — підтвердив майстер. — А чи знаєш ти, що воно таке?

Рук похитав головою.

— Грозовий шершень, хлопче! — пояснив лісовий троль. — І його нечасто можна побачити, скажу я тобі.

Рукове серце затрепетало. Він поклав руки на грубо вирізьблену голову створіння.

«Грозовий шершень!» — прошепотів.

СВІТЛЯНІ САДИ

Цок, цок, цок, цок…

Ритмічний цокіт кігтів по каменю дедалі ближчав. Рук відірвав погляд від казанка, що булькотів перед ним, і побачив старезного веретенника Щипа, що розміняв уже третю сотню років: хисткою, непевною ходою їхній навчитель дибав до них. Щип обережно ступав по одному з вузьких хідників-містків, чия мережа розгалужувалася по всій ряхтливій підземній печері. Передніми лапами жук-веретенник міцно тримав тацю з чаєм.

Уже не перший тиждень Рук сидів у Світляних садах, а ще й досі не міг до них звикнути. Захована під просторою Залізнодеревною галявиною, ця величезна осяйна печера була одним із найзахопливіших чудес на всі Вільні галявини. Саме тут великі, прозорі мов шкло веретенники вирощували дивовижного світляного гриба, мерехтіння якого осявало стіни печери високо над їхніми головами, надаючи довкіллю якоїсь химерної, ефірної краси. Якби не морока з приготуванням лаку, Рук цілими годинами дивився б на ті чарівно-мінливі вогники.

— Може, шкляночку чаю, пане Руку? — Голос старезного веретенника, тоненький, пронизливий, до пари його довгим шклистим цибам, вирвав Рука з замрії. Над ним височів Щип.

— Дякую, пане, — відповів Рук, беручи шклянку чаю, схожого на рідкий бурштин.

Далі веретенник підніс тацю Маґді, Стобові й, нарешті, Ксантові, який прийняв останню шклянку з блідою подобою усмішки на устах. Рук спостеріг, що Ксантові Щип начебто не на жарт подобається. Хоча юний підмайстер ще й досі тримався тихо та стримано, веретенник, здається, мав хист якось його злагоджувати. Тільки як? Ось чого Рук не міг збагнути!

Можливо, відгадка в чудній церемонності старезного жука? У тому, як він наполягав, щоб вони урвали роботу і скуштували його дивовижного духмяного чаю; як уклонявся кожному з них після кожного ковточка, але мовчав — ані пари з уст, аж поки вони допивали останню шклянку. Чи може, — в довгих розмовах, що їх вони вдвох із Ксантом вели про бознаколишні часи, тимчасом як підмайстриколотипи свій лак у казанках над мосяжними пальниками, додаючи то пучку дубоперцю, то дві пучки порошку з сушених червів?

Рук залюбки дослухався, як Щип розповідав Ксантові про всілякі місця з чудними назвами на взір Палацу тіней та Віадукових сходів і як розказував про дівчину Маріс, що її старий веретенник любив як рідну доньку. Обидва гомоніли тихо та чемно, ніколи не підвищуючи голосу. Рук не завжди міг усе розчути, та коли пробував устряти в розмову, Ксант лиш усміхався, а Щип проголошував отим своїм тонесеньким голоском:

— Либонь, пора вам випити по чашечці доброго чаю, любі мої вчені!

Вони допили чай і вклонилися на знак подяки. Жук-веретенник перевірив, як у них вариться лак.

— Непогано, пане Руку, але глядіть не перегрійте свого лаку! А то він так розрідиться, що муситимете знову морочитися, починати все спочатку.