Андрій Анатолійович Підволоцький - Поки Бог спить

Слідом за Мстиславом з'явився молодий князь Данило Романович Галицький, а за ним ще кілька дружинників. Обличчя молодого князя було перекошене та сіре від злості. Він був у крові, але не зважав на це.

Пан Данько не встиг добре розгледіти облич воїнів, що супроводжували Данила Романовича. Утім, він і не намагався це зробити, бо в душі сподівався, що серед них є або Боримир, або Мирослав.

— А що ж кияни? — оглянувся на той берег Путятич. — Вони що, думають витримати облогу у чистому степу?

— А біс його знає, що вони там собі думають!

На обрії з'явилися нові втікачі. Дехто з русичів був піший. За ними по п'ятах гналися татари. Одного за одним вони наздоганяли русичів і рубали їх своїми кривими мечами.

— Куди ви тікаєте! — закричав Путятич до втікачів, немов вони могли його почути. — Станьте гуртом та бийтеся! Переб'ють всіх! Тьху!

— Що ти їм кричиш? — Данько Гостомислович смикнув Ольбега Путятича за лікоть. — Дарма. На смерть привели ми смердів, відірвали їх від рала та просто в пекло.

— А що ти хочеш? Щоб уся Русь гриднями стала?

— Хай би й так!

— Дурниці! Хто б тоді жито сіяв, чоботи робив?

— Самі б і робили.

— Та ніколи такого не буде!

— Хто зна… — Данько Гостомислович знизав плечима.

Олександр Попович дав знак, і лава, поволі набираючи силу, покотилася назустріч ворогові. У цю мить Данькові Гостомисловичу пригадалося бусурманське повір'я, що всі, хто гинуть у бою, одразу ж потрапляють у рай. Він посміхнувся цій згадці і тієї ж миті загадав: «Порішу трьох — тоді можна і в рай!» Досвідчений воїн не сподівався вціліти у цій сутичці, але вірив у загальну перемогу. Хай їх мало. Однак умів же богатир Дем'ян Кудиневич із Переяслава сам-один розганяти цілі ворожі дружини. А тепер вони не одні. їх ціла ватага. І всі вони — русичі!

Дві лави схльоснулись у відкритому бою. Данько Гостомислович вибив одного татарина із сідла, зламав спис об щит іншого, але встиг рубанути його мечем. Третій спробував захиститися шаблею, але хіба шабля витримає удар справжнього меча? І голова татарина покотилася під копита коня. «Три є!» — радісно подумав Данько Гостомислович.

І в ту ж мить ворожа стріла влучила йому просто в груди. Болю Данько Гостомислович не відчув, але одразу стало важко дихати. Якийсь татарин поцілив йому мечем по шолому. У старого потемніло в очах, і він упав. Сірий ще пробував захистити тіло господаря від копит інших коней, та світло в очах славного воїна померкло…

— …Діду! Діду! — хтось обережно торсав Данька Гостомисловича за плече. Він повільно відкрив очі і побачив Левка.

— Йди геть, маро! — махнув рукою Данько Гостомислович. У грудях заболіло.

— Це не мара, діду. Це я, Левко.

— Левко?! Як ти… тут… опинився? — долаючи біль, запитав Данько Гостомислович.

— Втік. Щоправда, бабуся Світловида спіймала мене, як я сідлав коня, — почав розказувати Левко, перев'язуючи дідові рану. — Спочатку вилаяла мене добряче, а потім заплакала. «їдь, — каже, — весь ти в діда вдався, все'дно тебе не зупиниш». Ще й благословила на дорогу. Я пробрався до Києва, за вами їдучи. А там одягся по-половецьки і пішов до їхнього воєводи, Яруна. Він мене і взяв.

— Як бій… закінчився? — у душі старого воїна жевріла надія, що все обійшлося, що руські зупинили ворога, що прийшли на допомогу кияни… Та Левко убив і ту маленьку надію.

— Розбили нас, діду. Розвіяли, як сміття по степу. Хто не встиг утекти, того наїзники засікли своїми кривими мечами. Кияни закрилися возами, ще відбиваються, але надії жодної. Кляті таурмени взяли їх в облогу.

— А як ти… мене… знайшов?

— Як почався бій, половці разом із галичанами та волинцями дуже вдарили на татар. Ті мало не побігли. Та швидко удар наш ослаб. Половці перші не витримали і кинулися тікати. А коли тікали, зламали стрій чернігівців, що тільки підходили до бою. Я ж упав на землю і прикинувся мертвим. А вночі пішов шукати вас, батька та стрия Мирослава.

— І що?

— Батька я не знайшов. Сподіваюсь, що він живий та здоровий. А стрий Мирослав… Загинув. Від стріли. Просто в горло.

Данько Гостомислович застогнав. Від болю в грудях, що завдавала рана. Від болю в серці, що завдала почута звістка.

— Тихше, діду! — зашепотів Левко.

Поряд почулися чиїсь кроки. Левко розтанув у темряві, та кроки наближалися.

Данько Гостомислович на хвилю заплющив очі, а коли відкрив їх, то побачив біля себе татарина зі смолоскипом у правій руці. У лівій він тримав вуздечку, за яку вів невеликого кошлатого коня.

Татарин вишкірив свої зуби у посмішці і вштрикнув смолоскип поряд із Даньком Гостомисловичем. Потім дістав свій меч. Старий воїн застогнав і по-половецьки проказав:

— Не вбивай мене! Я князь! Я дам тобі відкуп!

Видно, що татарин зрозумів слово «відкуп», тому вишкірився ще більше. Він сховав меч, схилився над Даньком Гостомисловичем і почав шукати у того на грудях схований «відкуп».

Та тільки він поліз старому воїнові за пазуху, як Данько Гостомислович, долаючи біль, схопив його за зап'ястя. Татарин не злякався — він бачив, що цей урус геть слабий та зранений, щоб із ним боротися, — але здивувався. Потім його обличчя стало схожим на вишкірену вовчу морду. Він рвонув руки, щоб звільнитися від хватки русича, рвонув ще раз, сильніше, і… З горла його широкою рікою хлинула кров. Це Левко, стрибнувши вражині на спину, полоснув того засапожником[65].