Йон Колфер - Артеміс Фаул. Місія в Арктику

— Усе буде гаразд, — підморгнув йому Клопіт. — Я ж твій капітан.

Менший брат кивнув головою, але губи його знов затремтіли.

— Добре. А зараз повернись носом он до тих дверей і біжи, коли я скажу. Затямив?

Хроб знову закивав головою — його підборіддя рухалося швидше, ніж дятлів дзьоб.

— Отже, капрале, приготуйсь… На мою команду…

Ще одна кульова блискавка. Цього разу гобліни прицілилися ще краще. Чорним димом закурілися гумові підошви Клопотових черевиків. Капітан ризикнув виткнути носа з-за будки. І лазерний заряд мало не зробив йому третьої ніздрі. Згори звалилася сталева вивіска й застрибала по бруку, гнана силою доброго десятка зарядів. «Фотографія» — такий був на ній напис. А коли точніше, то «Фотографія», бо друге «о» вибив лазерний заряд. Отже, вивіска не витримає прямого влучення. Але кращого вибору не було.

Клопіт підхопив непосидючу вивіску й надяг на себе. Вона була з двох половин. Принаймні якась броня. Поліційні захисні комбінезони прошито мікронитками, що розсіюють нейтринні заряди й навіть звукові хвилі, але, оскільки «свинорили» не використовувалися вже багато десятиріч, теперішні комбінезони не були призначені для відбивання їх променів. Заряд «свинорила» пропікав тканину, мов рисовий папір.

Клопіт підштовхнув брата в спину.

Хроб чи то кивнув головою, чи то всеньке його тіло так трусилось.

Клопіт зігнув ноги в колінах, а вивіскою як міг закрив груди й спину. Хотілося сподіватись, що два-три влучення вона відіб’є. А потім саме Клопотове тіло стане єдиним захистом для меншого брата, Хроба.

Ще одна кульова блискавка. Впала якраз поміж ними й торгцентром. За мить полум’я пропече дірку в асфальті. Якраз момент їм рвонути. Просто через те полум’я.

— Опусти забороло.

— Навіщо?

— Я наказую тобі, капрале: опусти забороло!

Хроб виконав наказ. Сперечатися можна з братом, але не з командиром.

Клопіт поклав долоню Хробові на спину й штовхнув. Сильно.

— Вперед! Ну, пішов!

І вони побігли — просто крізь те біле полум’я. Клопіт почув, як від нестерпного жару тріщать і розриваються мікронитки комбінезону. Кипляча смола приставала до черевиків, плавилися гумові підошви.

Ось вони пробилися крізь полум’я і, спотикаючись, побігли до двостулкових дверей торгцентру. Клопіт стер кіптяву із заборола. Його поліціянти чекали на нього, ховаючись за прозорими щитами. Двоє медиків-чудодіїв уже поскидали рукавички, готуючись відразу розпочати зцілення попечених капітана й капрала.

Ще десять метрів пробігти.

І вони знову рвонули вперед.

Однак й гобліни помітили рухому ціль. Цілий град лазерних зарядів просвистів зовсім поруч, розтрощивши на друзки те, що ще лишалося від вітрини торгцентру. Клопотова голова сіпнулася вперед, коли один із зарядів влучив йому в шолом. Ще постріли, вже точніші. Кілька влучило йому поміж лопаток. Імпровізований щит із вивіски витримав.

Однак сила удару була така, що підняла капітана, мов повітряного змія, кинула на брата-капрала й занесла обох у потрощені двері торгцентру. Вмить за ними зімкнулася стіна з поліційних щитів.

— Хроб… — прохрипів капітан Келп — крізь біль, гамір і кіптяву. — 3 ним усе гаразд?

— Як огірочок, — відповів старший медик, перевертаючи Клопота на живіт. — А от на вашій спині на ранок розцвітуть кілька мальовничих синців.

Капітан Келп відмахнувся від занадто турботливого лікаря.

— Є вісті від командувача?

Медик похитав головою.

— Нічого не чути. Корч пропав безвісти, а командувачем знову поставили Дрюка. Але найгірше не це. Подейкують, що за гоблінським заколотом стоїть О’Гир.

Клопіт зблід — і зовсім не від болю між лопаток.

— О’Гир? Не може бути!

З відчаю капітан Келп аж заскреготав зубами. О’Гир… командувач… Отже, іншого вибору в нього немає. Йому, Клопотові, доведеться зробити те, що досі він бачив лише в кошмарних снах.

Капітан Келп підвівся на лікті. Повітря над їхніми головами аж бриніло від «свинорильних» зарядів. Ще кілька хвилин — і гобліни вдеруться в торгцентр. Так, іншого виходу немає.

Клопіт зробив глибокий вдих.

— Гаразд, хлопці. Слухайте мене. Відступаємо! До Поліційної площі.

Поліціянти завмерли. Навіть Хроб перестав ридати. Відступати? Як це?

— Всі чули? — загорлав Клопіт. — Відступаємо! Без зброї ми не можемо утримувати вулиці. Всі відходимо!

Не звиклі до поразок поліціянти нерішуче почовгали до запасного виходу. Називайте це відступом, називайте тактичним маневром, але все одно то була втеча. І хто б міг подумати, що такий наказ віддасть сам капітан Клопіт Келп?

Артеміс і його супутники добулися до прихистку — до приміщення терміналу. Холлі здійснила Цю мандрівку на Лаккеєвому плечі. Спочатку вона протестувала на весь голос — аж поки командувач не звелів їй замовкнути.

— Ти щойно перенесла складну операцію, — пояснив він. — Тож угамуйся та займися лікувальною гімнастикою.

Нині було необхідно, щоб Холлі постійно розминала пальця — аби правильно зрослися сухожилля. Вона повинна була виконувати всі ті рухи, які її палець найчастіше виконував до поранення. Особливо важливо було удавати, ніби натискаєш на спусковий гачок.

Вони скупчилися довкола світляного куба в порожній залі відправлення.

— А вода тут є? — запитала Холлі. — Після того зцілення дуже хочеться пити.

Корч підморгнув їй — що траплялося з ним нечасто.

— Зараз я покажу тобі один маленький фокус, якого навчився ще замолоду під час польових операцій.

Командувач зняв зі свого пояса великий патрон із тупим носом. Зроблений начебто з плексигласу, він був заповнений якоюсь прозорою рідиною.

— Цим не нап’єшся, — зауважив Лаккей.