Жанна Слоневська - Дім з вітражем

зупинилися біля якоїсь лавочки. Я шукала поглядом, що могло відвернути її увагу, але нічого цікавого коло нас не відбувалося, тільки літній вітерець шурхотів кинутим кимось на землю папірцем від морозива.

Через кілька тижнів після цього прогримів постріл, а я надовго забула про ту нашу розмову. Пізніше, коли вона несподівано виринула з глибин моєї пам’яті, я навіть не знала, чи вона відбулася насправді, чи, може, я сама її вигадала на потребу власних, мінливих, наче вода, теорій.

Матрьошки

Прабабка померла, коли їй було трохи за вісімдесят. Усе своє життя вона уникала того, що мало хоч який-небудь зв’язок зі смертю: оминала хворих, ігнорувала похорони і сердилася, якщо ця тема спливала в якійсь розмові. Смерть заскочила її тоді, коли їй врешті-решт вдалося про смерть забути. Перед тим, на відміну від інших старих людей, вона не робила до неї ніяких приготувань, а всі її дні виглядали однаково: Прабабка човгала до магазинів, дивилася телевізор, молилася, ходила на горщик, бризкала люттю і злословила на свою постарілу доньку. Одного дня — ми з Абою саме були на кухні — за дверима її кімнати пролунав страшний грюкіт: вона знепритомніла і впала, вдарившись потилицею об підлогу. Прабабка тоді стояла біля білої шафки для білизни, котра, як я пізніше довідалася, зіграла в її житті важливу роль. Медики зі «швидкої» констатували інсульт і заявили, що «нема сенсу перевозити її до лікарні». Я пам’ятаю, що оте «нема сенсу» прозвучало для мене наче вердикт якогось майстра стосовно зношеного механізму. Я подумала, що тепер усе те, що впродовж цілих десятиліть мало окреслені завдання і функції, які, загалом, непогано виконувало, те, що вона сама мала на увазі, коли говорила «я», — її м’язи й артерії, її кровоносні судини та очні яблука, її волосся і шкіра — в один момент було визнано річчю чи кількома різними речами, які більше ніхто не вважає ні придатними, ані цінними.

Під час її кількаденної сплячки я заходила в кімнату, відшторювала вікна і трохи грала на піаніно, знаючи, що вона — єдина особа, здатна сприйняти цю какофонію як музику. Я відхиляла її повіки і вивчала очні яблука, оту пару пружних вологих отоцинклюсів, які відтепер стали малокорисними, ніби кульки для якоїсь гри, як-от — більярдні кулі.

День, коли вона померла, був днем прання. Ми прали раз на місяць, завжди — від шостої ранку, бо гаряча вода в кранах була тільки до дев’ятої, ми мали напівавтоматичну пральну машину, полоскати доводилося вручну. Близько восьмої, у перерві між простирадлами і покривалом, Аба на хвилинку зайшла до Прабабки, а коли повернулася, я все зрозуміла завдяки серйозності, яка, ніби жалобна стрічка, звисала з оправи її окулярів. Якийсь час ми мовчки дивилися одна на одну, після чого вона запропонувала:

— Давай спочатку закінчимо прання. Залишилася тільки година.

Лише коли постіль і рушники було порозвішувано на шнурках у ванній, а вода із сичанням зникла з кранів, ми почали залагоджувати справи. Протягом наступних трьох днів, коли Прабабка лежала у своїй кімнаті мертва, я більше туди не заходила. Вечорами Аба змовляла біля небіжки вервиці й палила грімницю.

Потім уже я дізналася, що біла шафка для білизни, яка стояла в кімнаті Прабабки зліва від піаніно, була важливим атрибутом її любові. Ще пізніше з’ясувалося, що моя Прабабка Станіслава і моя Мама Маріанна були дуже схожі одна на одну, з однією принциповою відмінністю: Станіславі трапилося шалено закохатися.

Не у свого набагато старшого чоловіка, який, треба сказати, обожнював її і носив на руках, а вона тим не менше регулярно викидала його за двері — про це вона теж розповідала на старість, пояснюючи, що жінка повинна вміти «поставити себе» щодо мужчини. Того дня, коли його заарештували, він якраз повернувся з кількаденного вигнання, після обіду вони втрьох із донькою мали прогулянку примирення, а ввечері прийшли «вони», і йому довелося піти туди, звідки ніхто не вертався. Так само і не в інженера, який на початку війни став її коханцем, за яким вона поїхала до Казані, звісно ж, разом із його дружиною — ця дружина потім регулярно приходила до квартири, де Станіслава з донькою займали одну кімнату, ставала на порозі та викрикувала всі відомі їй російськомовні епітети на означення гулящої жінки. Також і не у вродливого й надзвичайно музично обдарованого майора Павлова, який наприкінці війни вивіз її з Казані та завдяки якому потім уся сім’я оселилася у Львові. Ні. Вона закохалася в юного німця на ім’я Герман — і то був єдиний не пов’язаний із музикою мужчина її життя.

Для Станіслави львівська післявоєнна дійсність мала кольори, передусім її улюблений колір — зелений. Їй ще не було тридцяти п’яти, вона була вдовою з дитиною, палила самокрутки з дешевим тютюном, любила своє схудле до меж можливого тіло кольору опалу і великі матові очі відтінку жадеїту, працювала секретаркою в новоутвореній облраді, нашвидкуруч влаштованій у колишньому Воєводському палаці. Навесні вона могла розплакатися від зворушення, гладячи кущі та дерева; після роботи зупинялася у сквері, який тоді ще називався Рецеймівка, і гладила свіжі пагони каштана, що ріс у подвір’ї їхнього будинку на вулиці Панській, яку невдовзі перейменували на Івана Франка; варто сказати, що до рослин у неї було значно більше ніжності, ніж до власної тоді ще кільканадцятирічної доньки. Вона ходила в зеленій полотняній суконці, яку отримала в подарунок від котрогось зі своїх попередніх мужчин, і пришпилювала до комірця одну зі своїх трьох брошок: бабку, метелика або шишку.

Того дня, коли вона вперше побачила Германа, це була шишка — акуратний різьблений овал світло-зеленого кольору. Йому було близько двадцяти років, він був платиновим блондином і військовополоненим, який разом з іншими своїми співвітчизниками виконував різні роботи для міста і чекав на повернення у «гаймат». Герман так-сяк знав російську, завдяки чому став посередником між групою полонених і місцевою владою, саме тому прийшов із якоюсь справою в облраду. Посміхався він рідко, а коли це робив, ставала помітною шпарина між верхніми різцями: з першої ж хвилини Станіслава усвідомлювала, що він пробуджує в ній могутнє пожадання, змішане з беззастережним захопленням матері дитиною (почуття, яке її власна донька