Жанна Слоневська - Дім з вітражем

слабке і тьмяне, а повітря — затхле, переповнене смородом старої олії, на якій щось смажилося. Ми були всередині довгого і високого будинку, на кожному поверсі вміщалося тільки одне приміщення: на першому — якась крамничка, на другому — бібліотека, а на решті поверхів влаштували кнайпу, де високі люди сиділи за столами, а низенькі їх обслуговували. Одній із ліліпуток, із таким же неприродно витягнутим лицем, як і сам цей будинок, було особливо важко розносити замовлення: вона частіше, ніж інші, спотикалася на сходах, ранячи при цьому коліна, кров просочувалася крізь сині джинси, і я невідомо звідки абсолютно точно знала, що ще сьогодні ввечері вона помре.

Нарешті ми добралися до найвищого поверху, там стояв кремезний сажотрус із прим’ятим блазенським обличчям. Він торохтів, як радіо, — переказував багатокультурну історію міста Львова, товстезними пальцями крутив латунний ґудзик своєї куртки, і кожен, хто запримічав цей жест, розумів, що в словах сажотруса немає ні крихти правди. Він нас не помітив, ми байдуже пройшли повз нього і по металевих гвинтових сходах піднялися на дах.

Нагорі теплий вітер зірвав капелюшок із голови моєї супутниці, і якусь мить мені здавалося, що я бачу її витончене лице на чорно-білому знімку, але крізь нічний ґрунт неба вже пробивалися бузкові паростки світанку. Ми були в самому центрі, оточені трикутником монастиря бернардинів, прямокутником ратуші і півколом домініканського собору, над дахами ширяли зграї білих чайок, так ніби Львів лежить на березі моря. Я сіла в білий кабріолет, запаркований на краю даху, готова до дальшої подорожі, але мене зупинив рішучий жест жінки.

Нарешті я змогла роздивитися її зблизька. Вона була трохи повніша від Мами і велична, ніби пам’ятник самій собі, так само вдягнена в червону сукню Кармен — обшиту сніжно-білою мереживною тасьмою. Її долоні були дрібні, тендітні та хворовиті, я знала, що вона не втримає мене, якби я покотилася похилим дахом униз.

— Галичина, лицемірна Галілея, — сказала вона, не дивлячись на мене, а її округлі очі були сповнені гніву. — Насміхаються з мене, що я співаю італійською. Дорікають, що в мене не поставлений голос. Привели в театр пса, який своїм виттям наслідує мій спів.

Кожне її слово було немов викарбуване в золоті, я сіла на слизьку черепицю — боялася, що щось може перервати цей монолог.

— Але я прийняла рішення — витримаю до кінця! Я повинна переконати всіх наших песимістів, що українська душа також здатна досягти найвищих вершин у мистецтві.

Мій погляд перескочив у бік обтягнутого червоною матерією живота, за яким виростав багатогранник костелу єзуїтів.

— А кохання? — тихо спитала я.

— Музика зворушує мене по-справжньому. Це дивно, бо я холодного темпераменту і нерви маю міцні, як віжки. На сцені мене притуляли і цілували, — додала вона. — Це були умовні знаки, сигнали, які казали, що треба піднімати завісу або запалювати лампи. Всі думали, що я дуже досвідчена і навіть хитра, а я була наївна. Я тримала пристрасті на відстані. Бачиш, яким дивним іноді буває життя актриси.

Я зворушено дивилася, як її тіло випрозорюється, бачила, як проступає крізь неї сіра пляма моря на горизонті.

— Їдемо туди, Соломіє? — благально запитала я, але вона не відповіла. Я встала, випрямила ноги і відчула, що мушу бігти в туалет. Я стала спускатися, по дорозі розпитувала ліліпуток, де вбиральня, кожна показала в інший бік, тим часом мій живіт набрякав, ось-ось він не витримає тиску, ось-ось проллється, врешті-решт на першому поверсі я потрапила в комірчину з бетонною підлогою. Я зачинилася зсередини, ткнулася головою в простирадла, розвішані там сушитися, і тієї миті, коли вже задерла спідницю, побачила, що насмішкувата чоловіча мармиза скошує погляд на низ мого живота і регоче, вишкіряється на мене з телеекрану на дверях і кричить:

— Я бачу! Я все бачу!

— Увага, третя дія! Кармен, дівчатка! Ескамільйо!

Це кричала Наташа, я прокинулася біля її ніг, сидячи по-турецьки на змотаному кабелі.

Потім була четверта дія з її заздалегідь запланованою і наперед добре відомою смертю.

Після вистави ми з Мамою поверталися додому порожнім і темним проспектом Леніна, я несла букет білих троянд, на бордові вона завжди казала «бурячки» і залишала їх у театрі.

— Коли тобі дозволять повернутися до попередньої гардеробної? — запитала я з претензією в голосі, яка здивувала мене саму.

— Мені здається, що вже ніколи, — відповіла Мама тоном ще менш сподіваним, бо невимушеним і чуттєвим; з дітьми так не розмовляють. Потім у ритм наших кроків вона виголосила щось на кшталт промови, з якої я боялася пропустити бодай одне слово.

— Я присвятила своє життя мистецтву. Тільки музика по-справжньому зворушує, тому я віддала їй усе — я нічого не роблю наполовину. Чоловіки? У мене було небагато зв’язків, усі такі собі. Материнство? Мені постійно не вистачає на це часу, я стараюся дбати про одну-єдину річ — прищепити тобі принципи. Щоб ти вміла відрізнити добро від зла, щоб ніколи не йшла на компроміс із власним сумлінням, щоб не терпіла зради у жодному вигляді. Люди думають, що мене останнім часом переслідують через мої погляди, тому я втрачаю позицію в театрі. Справді, мені не дають нових ролей, мене загнали в підвал, трапилися й інші неприємні речі — мене переслідують. Але це ще не все. Я співаю дедалі гірше, і дехто про це знає. Я втратила мотивацію до того, що було моєю єдиною метою. Чому? Бо коли я дізналася правду про радянську систему, для мене все завалилося. Я відчула, що мушу боротися з цією системою, але довго не знала — як. Тепер уже знаю. Я потрібна людям. Не тим, які в театрі, а тим, котрі бунтують на вулицях. Відколи я з ними, я стала менше займатися мистецтвом. Я замислююся: чи зараз є час для театру? На те, щоби співати для вибраних, для поціновувачів? Чи мистецтво і боротьба не виключають одне одного? Чи не потрібно повністю присвятити себе тільки чомусь одному? Не знаю. Я почала втрачати голос. Може, пізніше, коли ми переможемо імперію і збудуємо нову, вільну країну, я зможу знову…

Вона не закінчила речення, ми