Степан Дмитрович Ревякін - Поєдинок у Чорному лісі

Зіна довго не відчиняла, коли він обережно постукав у двері напівзабутої вже кімнати, де вони прожили два зимових місяці. Врешті, очевидно, прокинулась і стиха спитала:

— Хто?

— Я, Зінонько… Хутчіш одчини, це я!

— Тарасику! — припала до нього Зіна, не вірячи, що він повернувся. — Вже назавжди? Ой, який ти бородатий!

— Я на одну хвильку, — мовив Тарас, цілуючи дружину. — Лише гляну на вас і піду… Тепер вже не надовго, тижнів на два… Забіг побачити вас, сил набратися…

Вона засвітила лампу, але Тарас прикрив її газетою: ще Кім прокинеться! Дивився на Зіну і очей не міг одвести од її просвітленого радістю зустрічі обличчя. Зіна по-своєму зрозуміла його погляд:

— Я що, змарніла?

— Ні, що ти! Вродливішою стала… Як Максименко, допомагає вам?

— Хотів переселити нас до гуртожитка біля управління, та я відмовилась, вже тут якось звикла…

— Кім не хворіє? — Тарас підійшов до ліжка, де спав син, погладив обережно його по голівці. — Богатир росте! Ну, от і все. Пішов я. Прощавайте!

Він міцно обійняв дружину. Відчув, як плечі її стиха здригнулись.

— Е-е-е, знав би, що очі в тебе на мокрому місці, то й не забігав би, — з докором сказав він. — Заспокойся, Зінонько. Вже незабаром будемо разом, більше ж чекала!

Короткої цієї зустрічі йому було досить, щоб воскресли в ньому сили, щоб обновилась його душа, яку так довго гнітило вороже оточення.

Вертаючись назад до Гончарівки, Тарас не помітив, як од будинку, де жила Зіна, непомітно відділилась сторожка людська тінь і зникла в пітьмі.

Він не знав, що його вистежили…

Митрофан Дикий, якому доповіли про нічну подорож Колиби до міста, про короткочасні гостини в будиночку на околиці міста, звелів перевірити досконало, з ким він зустрічався вночі. Один з бандитів, розпитавши сусідів про жінку і хлопчика, що мешкали в кімнатці знедавна, приїхавши з півдня України, доповів Дикому все, що розвідав.

Наступної ночі бандити прийшли на вказану адресу.

— Одчиняй, міліція! — наказали Зіні, котра допитувалась, що за гості прибули так пізно.

Зіна одчинила, і до кімнати зайшли четверо чоловік у міліцейській формі. Наказали розбудити сина і одягтися.

— Куди це? — стурбувалась не на жарт Зіна.

— В управління.

— Чого?

— Начальник так зажадав…

— Максименко?

— Еге ж, Максименко! — ствердив чоловік у формі сержанта.

— Чого ж серед ночі? — зовсім розгубилася Зіна.

— Начальству видніше, — буркнув сержант. — Щось там трапилось… З вашим чоловіком…

— З яким чоловіком? У мене немає ніякого чоловіка! — Зіна почала підозрювати щось лихе. — Може, ви щось переплутали?

— Нічого не переплутали! Ви Колиба?

— Ні. Я Зінаїда Сокрута, отже, ви помилились.

— Тим гірше, що Сокрута, — грубо штовхнув її бандит. — Не вичуховуйся, панянко, бо нам ніколи… Розберемось, дасть бог, Колиба ти чи Сокрута…

Він дав знак своїм, і ті накинулись на неї, зв'язали, затуливши рота ганчіркою. Кімові теж затулили рот, бо, побачивши, як зле діють дядьки, він верескнув щосили.

Поспіхом вивели їх у двір, де стояв німецький з заштореними віконцями «оппель капітан», штовхнули в кабіну і кудись повезли.

Тарас здивувався, коли йому доповіли, що Хмара не бажає, одразу ж по прибутті, його прийняти. Він сидів у приймальні біля бункера, в котрому розташований був штаб провідника.

Входили і виходили люди. На нього, здавалось, ніхто не звертав уваги. Мимо прошмигнула Софія, зловтішно зиркнувши на Тараса.

— Одну хвилину, панно Софіє, — підвівся Тарас. — Що трапилось, не скажете? Він зле себе почуває? — кивнув на важкі двері.

— Прекрасно почуває себе, — зневажливо скривила тонкі губи Софія. — А ось ти, красавчику, будеш себе почувати зле! — і, хижо реготнувши, побігла.

— Казна-що! — лайнувся Тарас. — Варто було мені поспішати, щоб отут нидіти…

Підійшов до чергового, попросив ще раз доповісти про себе.

— Наказано не турбувати, — відповів бандит. — Велено, аби ви зачекали. Вас покличуть, коли треба буде!

«Що ж трапилось? — стривожився Тарас. — Як розуміти таке недбальство? Адже нічого не віщувало недоброго — і на тобі! Може, таки марно повернувся? Варто було послухати Максименка? Як неохоче давав він дозвіл на повернення в лігво Хмари!»

Тарас пошкодував, що в останню ніч не вийшов на радіозв'язок з