Тарас Антипович - Помирана

спав у сусідній кімнатці розміром з її матрац. Божена трималася за стіну, переступаючи з ноги на штучну ногу. Маленькі іскорки, що вилітали зі скрипучого протеза, не могли дати уявлення про те, де вона є. Десь тут мала бути тумба з ножами, скальпелями, затискачами і плоскогубцями, зубними заготовками і дротами. Але її не було. Божена присіла, пошарила руками в порожнечі. Їй подумалось, що в цю мить вона така сама сліпа і люта, як і кротодил, але звір при цьому має свої засоби чуття, щоб орієнтуватися в темноті. Стало лячно і моторошно.

Вона подумала, що увесь цей час ішла не в тому напрямку, вздовж неправильної стіни, яка веде кудись не туди. Божена розвернулася й пішла назад, але діставшись кута, не змогла нашарити навіть свого матраца. Операційний стіл, під яким хропів Капрон, теж кудись запропастився, хоча хропіння усе ще долинало.

— Капа, ей! — покликала вона на поміч. І тут же налетіла на когось. Вона з жахом забилася в чиїхось обіймах.

— Це я тут, — сказав Нельсон, пригортаючи її.

Божена кинулась від сну. Вона обіймала свій живіт, беззвучно ридаючи. Капрон спав під столом. У сусідній комірчині покашлював доктор Фрезе, намагаючись розпалити лампу зужитою запальничкою, що могла вже тільки тріщати. Доктор не любив ранки.

* * *

Місто лишилось позаду. Вони летіли над переліском. Потім дерева стали рідкими й калічними і врешті поступилися засніженим пустирям. На білому простирадлі землі хвильками погойдувались кучугури. Нельсон побачив унизу ряди сірих глянцевих пластин прямокутної форми.

— Шо то за йухан? — перекрикуючи шум гелікоптера, спитав він.

— Сонячна електростанція, — відповів адаптолог у червоному теплому комбінезоні, показавши білі зуби.

Нельсон знову поглянув униз. Нитка дороги повертала кудись убік, уникаючи мертвої зони. Він починав упізнавати місця, якими чи то йшов, чи повз до міста. Уламки всохлих стовбурів тут подекуди стриміли з пухкої білизнú. Тепер він повертався, не знаючи, як почати розмову зі своїми. Його трясло — і від двигтіння вертольота, яке передавалося тілу, і від передчуттів.

Нарешті на обрії замаячили недоладні бараки з шапками снігу на дахах. Над ними чорним вулканом вивищувалося Корито. Сніг на ньому розтанув від тепла, що соталося з глибини. Навколо сміттєвого плато розповзлися патьоки чорної лави.

— Ей, спиняй! Висаджуйте мене туто! — крикнув Нельсон, коли до селища залишався з кілометр відстані. Адаптолог подав знак пілоту, і машина зависла над землею.

— Якшо побачать вертушку, так роздрочаться, шо не вгомониш, — пояснив Нельсон. — У нас народ гордий і тугий на ум, чужих не любе. Я їх якось сам виведу тихо-мирно.

* * *

Звідкілясь долинали удари. Хамса встав, прислухався. Цього разу били не в двері бункера, металева луна розлягалася десь над селищем. Він укутав сонну Майю кожухом, кинув кубики-світлячки під протилежну стіну коридору. Рекс іще не повернувся зі свого нічного гуляння. Хамса підповз до його нори і тричі протяжно свиснув.

Він відкрив вічко у дверях. Вдихнув зимове повітря, змішане з випарами Корита. Поблизу нікого не було видко. Хамса прошаркав коридором до входу в операційну, постукав у двері, потім зайшов.

— Док, там хтось терло збира, — сповістив Хамса.

— Пошой? — спитав Фрезе зі своєї комірки.

— Виманить нас хотять, — відказала Божена.

— Може, я вийду з Рексом, гляну, — запропонував Хамса.

— Сиди, куди ти попрешся! Як не свої, то чужі зжеруть, — заістерила Божена. Вона копнула ногою сплячого Капрона.

— Капа, встань! Капа, зараза! — крикнула Божена, але той, вицідивши напередодні півдзбана спирту і закусивши консервованим у ньому пацюком, навіть не поворухнувся.

До операційної вбігла Майя, аж з розгону налетіла на стіл.

— Там Нельсон вернувся.

* * *

Він стояв коло трансформатора, на звичному місці для терла. Навколо Нельсона вже об’явилися Тузиха, Майя, Скирта і ще кілька розгублених коритян. Божена засоромилася свого вигляду, з цим опухлим лицем і животом. Що ближче вона підходила, то менше впізнавала Нельсона. Він разів у два погладшав, та ще й одягнутий був у нове. Але вражало навіть не це.

— Ти шо, рабой — вуха одростив? — спитала вона замість привітання.

— Ага. Регенерація називається, у Них таке роблять, — кивнув Нельсон.

Він хотів було обійняти Божену, але вона відсторонилася, наче від чужого. У душі Божени раптом піднялася образа на те, що його так довго не було, і йому при цьому було добре. Якраз надбігли Хамса із Рексом, пришкандибав і доктор Фрезе.

— Коритяни, не тратьте сил на свої мислі, бо вони у вас неправильні, — почав Нельсон. — Я пішов за Колючку… і побачив, шо ніякої Колючки там нема. Ідеш день — зеленка почина рости. Ідеш два — городище стекляне! Побув я у Них і договорився, шо нас заберуть відсіля. У Них там жить можна, а у нас тіки вмирать, ілуха. Повірте, шо світ кудись уже пішов, а ми осталися. Кому треба — я вертушку визву, а хтось і на своїх дотеліпає.

— Ага, отак все кину і полечу, ханакус, — буркнула Божена недовірливо.

— Та шо ж тут кидать… Ти слухай, тобі родить тре’, — узяв її Нельсон за плечі.

Божена дивилась на нього, то вірячи, то лякаючись його слів.

— Отак війна й начиналась, — згадала Тузиха. — Приїхали Ті в намордниках і у вагони нас просили сідать, а наші не здавались.

— Та не було тут ніякої війни, таке — потасовка. Вони тоді давали вагони, шоб наші виїхали звідсіля, бо тут карантин і нездорово. Знали б ви, як тут штиняє, — доводив Нельсон. — Вони нікого не заставляють. Закон у Них такий: хто де хоче жить, там і живе. Хочете туто — будете туто. Вони