Станіслав Стеценко - Війни художників

Берлін, а далі будуть й інші відповідальні доручення. Але забудьте про французьке. Вас колеги називають Французом. Це ж не просто так! Не малюйте мазками. Ваша «Смерть героя громадянської війни Боженка», це — справжнє. Справжній соцреалізм! А «Переправа партизанів»! Схиляюся. А всі оці мазки! Я вас прошу, Миколо Петровичу. Заклинаю! Пройміться соціалістичним реалізмом, мистецтвом робітників і селян. Візьміть мої слова до уваги як дружню пораду старшого товариша, — Герасимов міцно потиснув Гущенкові руку і пішов до гурту, який зібрався навколо Молотова і Шуленбурга, туди ж, відкланявшись Гущенкові, пішли Клейст і Шютте. Художник залишився ошелешений такими одкровеннями Герасимова. Можливо, однієї фрази Лаврентія Берії «я слідкую за вашою творчістю» достатньо, щоб змінити напрямок думок керівництва радянських художників? «У вас блискуче майбутнє» — це теж щось нове, досі він вважав, що його майбутнє, як художника, в СРСР досить таки непевне.

Дружина Гущенка прихилилася йому до плеча.

— Ніколя, а хто це був?

— Ти про кого? — не зрозумів він.

— Ну, той у пенсне, схожий на бухгалтера, — пояснила вона.

— А, думав ти маєш на увазі Герасимова. У пенсне — це Лаврентій Берія. Керівник НКВС. Марі, яка ти неуважна. Ми ж уже четвертий рік в СРСР. Скрізь його портрети.

Марія піднесла долоню до рота.

— О господи! Сам Берія! — злякано видихнула вона. — Берія! Я пам’ятаю його портрети, Ніколя, але він зовсім не схожий на свої портрети.

— Не дивно. На портреті він зображений у стилі соцреалізму. Що там із твоєю шлейкою? Давай я спробую…

Вона не зреагувала на його пропозицію.

— І ще… Він злякав мене.

— Чому? Не розумію.

Марія трохи повагалася, говорити чи ні. Нарешті наважилась, підвелася навшпиньки і прошепотіла йому в саме вухо.

— Мені здалося, що він подивився на мене якось…

— Як? — Гущенко здивовано повернувся до дружини.

— Як… Наче я кролик, а він удав. І він ось-ось мене проковтне… Хіба ти не помітив?

— Hi, я нічого не помітив, — мотнув головою Гущенко. — Тобі здалося. Він на всіх так дивиться.

Звичайно, він помітив, що нарком накинув оком на його дружину. Чув він і про те, що Берія хапає на вулиці й ґвалтує жінок, які йому сподобалися. Але, по-перше, не дуже вірив у ці чутки, а по-друге, тут не вулиця. Вона — дружина не останньої людини в цій країні. Нарком, звісно, не посміє. Та й чи мало жінок сьогодні потрапили на очі Берії у цьому залі. Він озирнувся навкруги. В залі було багато дам у розкішному, іноді досить відвертому вбранні. Звичайно, Марія перебільшує.

— Ніколя!

— Що?

— Звідки він тебе знає?

Гущенко стенув плечима й обійняв дружину за талію. Це запитання загнало його в глухий кут. Він знову стенув плечима:

— Це мені невідомо. Можливо, в СРСР він один із тих, хто про все і про всіх знають. Як на мене, він справив на тебе занадто сильне враження. Не варто надавати цій зустрічі якогось особливого значення. Не надаєш же ти особливої увагу компліментам гера Клейста.

— Добре, — начебто погодилась вона. Але відразу запитала: — Ти колись зустрічав його раніше?

— Ні, ніколи. Де б я міг його зустрічати? — вже трохи роздратовано, запитанням на запитання відповів Гущенко.

— То, можливо, він міг тебе знати по роботі в Парижі?

Микола Гущенко озирнувся, чи ніхто їх не чує.

— Не озирайся, — сказала вона, — ми самі.

— Усе одно не варто говорити про це тут. Навряд чи він міг мене знати по Парижу, тоді НКВС керував Ягода.

— Це той з вусами, як у Адольфа?

Генріх Ягода носив вуса точнісінько такої форми, яку потім прославив на весь світ Адольф Гітлер.

— Здається. Та й він навряд чи знав усіх радянських агентів. Ці люди не опускаються до таких дрібниць…

Через рік по тому, як Гущенко повернувся в СРСР, у 1937-му, Генріх Ягода був заарештований НКВС. Під час обшуку в Ягоди буцімто було знайдено фільми, листівки та фотографії порнографічного характеру, гумовий статевий член (страпон) і троцькістську літературу. Знайшли також дві розплющені кулі, якими були вбиті Зінов’єв і Каменєв, з підписами. Ягоду звинуватили в здійсненні «антидержавних і карних злочинів», «зв’язках із Троцьким, Бухаріним і Риковим, підготовці замаху на Сталіна та державного перевороту». Ягоду було розстріляно в Луб’янській в’язниці НКВС. Де було поховано його тіло, так ніхто ніколи й не дізнався.

— Дрібниці. Це чудово. Я б хотіла, аби ми трималися від усіх цих людей якомога далі.

— Абсолютно погоджуюся з тобою, люба. Сам хочу триматися від них якнайдалі. Ми сьогодні квапимося додому?

— Ні, я домовилась, сусідка посидить із Шуриком, і ми зможемо погуляти.

— Чудово. До речі, ти зовсім забула про шлейку бюстгальтера. Вона тобі більше не муляє? — він поклав їй руку на плече, потім опустив руку нижче і швидко знайшов проблемне місце. — Зроби крок до стіни, і я її поправлю. Ось так. До речі, треба змінити модистку.

Розділ 14

22 березня 1940 року, 21 год. 05 хв.

Москва

Після прийому в Наркомінсправі Гущенко з дружиною вирішили прогулятися вечірньою Москвою. Вони пройшли повз школу. На фасаді, освітлений ліхтарем, червонів транспарант із написом: «Спасибо товарищу Сталину за наше счастливое детство!». Повернули у Піонерський провулок (всі, за звичкою, називали його Патріаршим) і вийшли до Патріарших, а нині Піонерських ставків. Ставок, правда, був лише один. Із темряви потягло холодом і вологою. Самої води вони не бачили. Тут, на відміну від