Станіслав Стеценко - Війни художників

багатьох районів Москви, підвівши голову, можна було побачити зорі. Вони із задоволенням вдихали вологе повітря і, дивлячись на зорі, йшли в темряві.

— Марі, ти знаєш, як знайти Полярну зорю? — він стиснув її лікоть.

— Aucun. Je ne sais pas. (Hi. Я не знаю.)

— Люба, я ж просив не говорити французькою, — швидко перебив Гущенко дружину. Він уже який рік намагався асимілювати дружину в радянську дійсність, де закордонні штучки й іноземна мова викликали підозру.

— Вибач, ma bonne amie (любий друже). Я трималася. На прийомі — говорила лише російською. Хіба що із Клейстом — трохи німецькою. Знайти Полярну зорю… Ні, серед зірок і сузір’їв я вирізняю лише Велику Ведмедицю, — вона відповіла не відразу, ніби думала про щось своє і його слова лише зараз дійшли до її свідомості.

— То й чудово! — наче не помітивши її задуми, сказав він. — Через дві крайні зорі Великої Ведмедиці, що он над тією тополею, проведи умовну лінію і відклади на ній п’ять відстаней, як між тими двома зорями. Це й буде Полярна зоря. Дивись за моєю рукою. Мені ця зоря дуже допомогла, коли ми з денікінцями відступали від армії Будьонного на Захід. І потім, коли я втік з польського табору для переміщених осіб у Берлін.

— Ти обіцяв мені якось детально розповісти про все, — цього разу вона озвалася відразу. — Все і дуже детально.

Гущенко обняв дружину і поцілував у м’які губи.

— Ну добре, щоб це було детально, дещо треба пригадати. Скільки років минуло…

— Чому говорять Піонерські, чи Патріарші, ставки, адже став лише один? — запитала Марія.

Від води потягло холодом, і вона щільніше притулилася до чоловіка.

— Не знаю. Мій стаж москвича, люба, такий самий, як і твій. Знаю, що колись тут були суцільні болота, — зауважив Гущенко. — Чому Патріарші? Мабуть, якийсь патріарх раніше тут жив…

Вони мовчки, слухаючи шум величезного міста, пройшли по Малій Бронній і опинилися на Тверському бульварі. Дійшли до тролейбусної зупинки біля крамниці «Гас». У світлі одинокого ліхтаря було видно: напис «гас» обліз і з-під нього проступав інший — «Нафтова лавка». Марія тримала чоловіка під руку і мовчала. Микола Гущенко відчував якусь напругу між ними. Невже це наслідок зустрічі з Берією, людиною з риб’ячим поглядом і вологими руками? Можливо, й ні. То не варто їй нагадувати.

— Треба купити гасу, — сказав він, аби порушити довгу мовчанку. — Примус ледь горить.

— А в Парижі в нас була електрична плита… — в голосі Марії звучав глибокий жаль за безповоротно втраченим.

— Не шкодуй, — бадьоро, може, занадто бадьоро, відповів він. Дяка богові, мова не про Берію. — Ні за чим не шкодуй! Знаєш, є чотири правила: нічого не бійся, нікому не вір, нічого не проси і ні за чим не шкодуй. Цього мене навчили в таборі для переміщених.

Вони сіли в тролейбус, який, ніби чарівний екіпаж, під’їхав, палаючи величезними вікнами. Тролейбус був досить новим, навіть екзотичним для столиці видом транспорту. Вийшли неподалік Красної площі. Площа була переповнена людьми. Незважаючи на те, що вже два роки, як на баштах з’явилися рубінові зірки, кожен вечір тут був аншлаг. З усіх куточків Радянського Союзу люди їхали в Москву, аби побачити ці зорі. Багато з них нагадували дореволюційних ходоків із найвіддаленіших кінців Російської імперії. З мішками за спиною, у кирзових чоботах, замість одягу — якесь дрантя. Марія взяла чоловіка під руку і притислася до його щоки своєю теплою щокою. Він глянув на неї. Подумав про те, що в багатьох їхніх знайомих і по Берліну, і по Парижу, і по Москві розпалися шлюби. А його шлюб, здавалось, тільки міцнів від ударів долі. Коли у Франції доводилося з величезним ризиком добувати і переправляти до посольства креслення військової техніки. Збиратися за добу і тікати з Парижа. Адже агент-нелегал, на відміну від агента-дипломата, не має жодного прикриття від місцевої поліції.

— Я й не шкодую, — ніби трохи стомлено відповіла вона. — Але хочеться спокійного життя, сімейного затишку. А ми увесь час наче на голках і…

Вона затнулася. «Ось воно», — подумав Гущенко. І не помилився. Вона нахилилася до нього і прошепотіла прямо у вухо:

— …мені не йде з думки той у пенсне, з поглядом удава. Мені розповідали, що він хапає жінок на вулиці…

— Від кого ти це чула? — невдоволено запитав він.

— Говорять люди…

— Сподіваюсь, ти сама не переповідала це комусь? — запитав він, уже не приховуючи роздратування. — Як ти це собі уявляєш — нарком серед білого дня хапає на вулиці жінку і везе ґвалтувати? Як ти можеш вірити у цю маячню?

Вона мовчала. Тихо, самими губами прошепотіла:

— Не знаю. Але я боюся… Коли згадую той погляд, у мене починають тремтіти ноги…

— Марі, я тобі назвав чотири правила. Головне з них — нікого не бійся. Я з тобою і якось упораюсь із тим удавом. Нехай він буде і нарком. Але думаю, що тобі варто просто забути про нього. Можливо, наступного разу ти його побачиш років через п’ять на трибуні Мавзолею.

— Добре. Хай так і буде, — Марія зрозуміла, що своїми страхами «дістала» чоловіка. Перевела розмову на іншу тему. — Слухай, Ніколя, оці зірки, вони наче завеликі й замасивні для башт. Невже архітектор не відчував цих диспропорцій — дружина художника, вона звикла мати власну думку щодо будь-якого мистецького витвору.

— Ти теж помітила? І мені здається, що завеликі. Але проект, без сумніву, погоджено десь нагорі. Швидше за все, дуже високо. Так, що вище не буває. І думка архітектора навряд чи когось цікавила. Одним словом — соцреалізм! Утім, май на увазі, про цей несмак говорити в СРСР так само небезпечно, як і про різні чутки щодо наркома у пенсне.

Микола Гущенко не знав, що збільшити зірки до такої величини наказав особисто Сталін, проте легко