Адам Багдай - Пірати Співучих островів

Судно підходило ближче й ближче. Вже видно було вал пінявої хвилі, що сунувся перед його провою, і світло на горішній палубі, а в тому світлі — маленькі, мовби вирізані з паперу, людські постаті. Чути було навіть якусь джазову мелодію, що линула з репродукторів.

Судно обминало нас із лівого борту, за якихось двісті метрів. Не чекаючи сигналу Іва, ми щосили зарепетували, махаючи, хто чим попав.

Не знаю, що сталося — чи нас не зауважили, чи, може, думали, що ми вибралися на прогулянку і так захоплено вітаємо команду та пасажирів,— у всякому разі рятівники пройшли повз човен, навіть пальцем не кивнувши! Тільки почастували нас здоровенною хвилею, яка довго гойдала нашу шкаралупу.

Ми репетували на все горло, махали, хто чим міг, а судно, як то пишуть у книжках, велично краяло морські хвилі. А нам серце краялось і руки опадали. Яка сліпа доля! Нам серце крається і руки опадають, а там слухають джаз і їм байдуже до французького лікаря, який вичавлював воду з риб! Сидять у ресторані, вминають усякі там деволяї, шашлики, бризолі, скроплюють їх вином і, мовби нічого й не сталося, пливуть до Котора, Дубровника чи Спліта. Ну, чи є на світі справедливість?

Я спом’янув дядечка. Бідолаха думає, певно, що мене вже немає в живих, і вириває собі волосся з бороди. А пан Ренлюнд? Нема чого й казати! Теж рве на собі волосся. Дозволив синові стероризувати себе, повірив, що ми прогуляємося біля берега, а тим часом уже ніч западає...

Ніч таки й справді западала, море ставало щораз грізніше, а ми так і не бачили виходу. Ба ми були сливе на дні розпачу, коли розпач має дно.

Виявилось, однак — розпач не має дна, бо коли людині здається, що вона вже на дні, то настає ще більша притуга.

Саме так було з нами, коли судно щезло в синій далині, а ми зосталися в непроникній темряві. Сиділи мовчки, і кожен думав про щось своє. Я думав про суп філософів, бо згадав, що від самого ранку нічого не їв, окрім морозива та кількох грон винограду. Відчув лютий голод, і суп філософів видався мені недоступним делікатесом. За тарілку такого супу я віддав би тепер усе: годинника, якого не мав, фотоапарата, ба навіть нашого мамута... Що довше думав я про суп філософів, то гучніше бурчало мені в животі.

Ми сиділи мовчки, повісивши носи, і здавалося, що сидітимем отак цілі віки. Та коли із-за гір виринув місяць, заблищало враз море і стало ясно, майже як удень, новий дух пойняв нас, а надто Іва. Зненацька Іво скочив і став придивлятися до далекого берега, до вогнів, розсипаних уздовж скель, мов дрібні іскри.

Я збагнув: у нього щось заворушилося в голові. Не знав тільки що. А Іво, засунувши руки в кишені, довго дивився на берег. Раптом усміхнувся, підніс руку, витягнув її в напрямку берега і запитав:

— Скільки туди може бути?

— Що ти хочеш робити? — прошепотів я.

— Мабуть, кілометрів зо два... — мовив Іво, не дивлячись на нас.

— Певно, більше,— озвався Марко.

— Але трьох, безперечно, немає.

— Трьох, мабуть, нема, — потвердила Геля.

— Це добре, — рішуче мовив Іво і почав роздягатися.

Я схопив його за рукав сорочки.

— Що ти хочеш робити? — спитав ще раз.

— Не дурій, Іво! — крикнула Геля.

— Це не так страшно. Я пропливав більше, ніж два кілометри. Дам собі раду.

— Здурів! — шепнув Марко.— Це ж проти течії. Не допливеш.

— Побачимо.

Геля стала поряд нього.

— Ти цього не зробиш.

Іво кисло всміхнувся.

— Хтось же повинен... Зрештою, це справді не так страшно. Я не раз плавав далі. Місяць світить, видно, як удень...

— Геть здурів! — вигукнув Марко.

Тої миті зі мною сам не знаю, що сталося. Не проронивши ні слова, я почав скидати з себе одежу. Іво схилився наді мною.

— Що ти робиш?

— Попливу з тобою.

— Не роби дурниць!

Він хотів спинити мене, але я вирвався і прямо з помосту, через облавок, стрибнув у воду. Вона була тепла, лагідна, майже гладенька. В сяйві місяця блищала, мов зеленастий оксамит. Над собою я побачив зорі, далі — мідяний гонг місяця, гори, що тонули в салатовому світлі, а нижче — берегові вогні.

З човна мені щось