Леонід Григорович Кононович - Чигиринський сотник

Поки добилися вони до Січи, то й буря ущухла. Заясніло небо, а на обрії від краю до краю спалахнула веселка.

— А що ж то воно за Кам’яна Могила така? — питає Михась, як вони міст переїхали.

Похитав головою характерник.

— Ой сину, — каже, — се так далеко, що бознає, чи й доб’ємося туди!

— А що?

— А те, що їхати треба степами, де ні води, ні паші коням сеї пори року нема… Та найгірше те, що то вже татарський край — до Перекопу звідтіля не так і далеко! Біля тої Могили орда збирається, як має йти в Україну…

— То що, не поїдемо?

Подумав Обух та й каже:

— Твій жеребець добре підкований?

— Хоч зараз у дорогу.

— Ну, то, може, завтра й вирушимо… А зараз давай коней попораємо та передягнемося хутчій, а то я геть змок.

Та й завернув коня до січової кріпости. Проїхали вони попід брамою, аж бачать: коло стовпа на майдані козак прив’язаний. Коло нього цебер стоїть з водою та кухоль. І кількоро запорожців зібралися коло того стовпа.

— А се що? — питає Михась.

— А се, — каже Обух, — покарано когось! Та не просто так, а киями…

І справді, коло цебра купа дубових київ лежала. От узяв один запорожець кияку, виважив її в руці та й зареготався з утіхою.

— Таж києм цим убити можна! — каже Михась.

— То й уб’ють… — каже характерник. — Козакам що… вони свого живоття не шанують, а чужого то й поготів!

Та й підійшли до того стовпа. Слухає Михась, а запорожці й кажуть тому козакові:

— Пий, чортів сину!

— Не хочу.

— Пий, кому кажуть!

— Не буду.

— Будеш, собача кров! Ану хутко рота роззявив!

— А нащо?

— Бо нам тебе попобити треба. Ану, Василю, залий йому горіляки в пельку!

— Змилуйтеся, братчики!

— Не змилуємося, скурвий сину! Ото вип’єш, то й умирати легше буде!

Тут характерник і питає того нещасливця:

— А ти якого куріня, козаче?

— Стеблівського. А що?

— А чого стоїш тут?

— Гроші, чортова тінь, позичив осьо в козака та й не оддає,— каже старий запорожець. — То ми його попогріємо зараз киями.

— Багацько? — питає Обух.

— Двадцять золотих, — каже бідолаха.

— А чого ж се тебе коло стовпа поставили? Як гроші хто винен, то до гармати кують!

— Та сидів він прикутий! — загомоніли козаки.

— Два тижні був на ланцюгу, як собака!

— Та й що, — питає Обух, — не заплатив за його ніхто?

— А хто ж заплатить! Друзяки його всі голодранці!

— То осавул і загадав поставити його коло стовпа та дати двадцять київ! По одному, каже, за золотого!

Глянув характерник на козака.

— А де ж ти ті гроші подів?

— Пропив, батьку.

— А кінь у тебе є?

— Нема. Теж пропив.

— А шабля?

— І шаблі нема.

Покрутив характерник головою.

— Допився ж ти, козаче!

— От і ми про те йому кажемо, — устряв старий запорожець. — Як пив так добряче, то напийся вже востаннє… а ми тоді скинемося кожен по разу, та й со духи упокой! В труну, та й спочиватимеш собі спокійненько на цвинтарі. А там гарно, дерева шумлять над головою, пташки співають…

Михасеві й мороз по шкурі пішов.

— Як пропив, — каже Обух, — то се ще не біда… Пияк — се не злодій.

— А нам дарма до того, — кажуть козаки. — Нам попобити його хочеться, розумієш? Так давно нікого не молотили киями, аж набридло вже!

— Та що з ним довго балакати! — каже старий запорожець. І вибрав з купи замашного кияку. — Ану розступіться, панове молодці!.. Не хоче пити — не треба. От ставлю золотого, що як загилю зараз, то й киші йому полізуть! Га?

— Од одного разу не