Леонід Григорович Кононович - Чигиринський сотник

чи кущ верболозу. Характерник уже кроків на десять одійшов, і видно його тільки тоді, як блискавка сяйне у небі.

— Не одставай! — гукнув Обух та й зупинився.

Наддав Михась кроку та як ступнув убік — так і пішла нога у багно.

— А-а-а! — зойкнув він.

Потягло його болото, похитнувся світ перед ним, і був би повалився він у воду, та характерник метнувся назад і вхопив його за плече. Витяг на стежку та й каже:

— Отсе і є найгірше місце на болоті… Тримайся за два кроки й не одставай!

Гахнув грім над головою, і на мить видно стало, як удень.

— Гайда, гайда!.. — каже характерник.

Рушили вони вперед, а вітрюган як налетить — просто з ніг валяє! Брьохається Михась у болоті, мацає тичкою дно і вже сам не знає, на якому він світі. Пройшли вони трохи, коли ж у темряві то тут, то там почали загорятися голубі світельця.

— Не дивися, то нечиста сила! — каже характерник. Та руку підняв і накреслив у повітрі Дажбоже свастя. — Ану геть звідціля, чортові душі! Найменням Коштрубовим вас заклинаю — згиньте!

Заскиглило у пітьмі, й побачив Михась, як шугонула по воді зграйка дитинчат із палаючими віхтями в руках. Очі їхні були червоні, мов жаруки,[36] а замість ніг — курячі лапи.

— Знаю я, хто се! — каже Михась. — Звуться вони…

Та й не доказав — ляснув його характерник по губах.

— Не промовляй тут їхнього наймення, а то лихо нам буде!

Як щезли тії чортенята, то перейшли вони плесо і вшевкалися[37] у плавні. Знову вдарила блискавиця, і побачив Михась попереду стару вербу.

— Отам воно, теє городище!.. — каже характерник. — Ще трохи — і вийдемо з багви.

Брьохалися вони, брьохалися в комишах, коли ж почув малий козак під ногами піщане дно, а попереду вздрів невисокий пагорб, де росла одним-одна верба. Як вийшли вони на ту гору, то й попадали додолу, так зморилися.

Аж сів характерник, скинув чоботи й повиливав із них воду.

— А нехай йому всячина! — каже. — Тут і вдень ходити недобре, а що вже поночі!..

Лежить Михась і тільки зіпає — геть вибився з моці.

— Ну, вставай! — каже йому характерник.

Вийшли вони на городище та й стали посередині.

Вітрюган свистить та завиває, а як свіне блискавиця, то бачить Михась якісь горбки кругом, ями і залишки земляних валів.

Дістав Обух ножа, накреслив Коштрубове свастя на землі, тоді встромив його посередині та й каже:

— Місяць у небі, камінь в воді, дуб у діброві! Матір’ю сирою землею заклинаю: хто в ній лежить, нехай просинається!

Застугонів вітер у плавнях, а більше нічого не чутно.

— І другий раз! — каже характерник, знову встромляючи ножа у землю.

Гримнуло у небі, а більш нічого не почув Михась.

— І третій раз! — каже характерник, знову заганяючи ножа.

Застогнало щось у землі, та так страшно, що у Михася й чуб дибом став.

— Хто збудив мене?

— Се я, бісуркан-характерник, Пречистої Панни лицар!

Сяйнула тут блискавиця, та така яскрава, що на мить обоє аж посліпли.

— Що тобі треба, бісуркане?

— Вкажи шлях отсьому козакові, що образ Божий на собі має!

Тут зареготалося у землі, та так, що аж пагорб задвигтів.

— Чого ж ти мертвого питаєш, як живий про сеє зна!

— Хто?

— Той, хто до Кам’яної могили прийде…

— Коли?

Заревів вітрюган, а голос і каже:

— Чую, чую… Троянів знак наді мною! Несіть його в Україну, і хай станеться те, що має статися! А тепер відпусти мене, бо відбув я своє у колі Дажбожім…

Витяг ножа характерник, уклонився і Михася змусив уклонитися. А тоді розсипав по землі хрестом жменю жита і промовив:

— Нехай душа твоя упокоїться в Ирі Дажбожому!

Шалено застугонів вітер, і блискавиці почали бити раз за разом.

— Куди тепер? — питається Михась, коли вони спустилися до берега.

— Додому, — каже характерник.